— Фінлі… дивне запитання.

— Ну? — промовив Фінлі, глянувши на зачинені двері.

— Ви із Сіммонсом учора дещо обговорювали.

— Тобі варто бути трохи конкретнішим, — засміявся Фінлі.

— Фаустівський, — сказав Едмундс. — Я все думав, що б це мало означати.

— Чесно, я ледь пам’ятаю, про що була ця нарада.

З’явився записник.

— Ми обговорювали жертв, а потім ти сказав: «схоже на перелік фанатів Вульфа, якби в ньому не було його самого», а потім Сіммонс сказав: «Наче Фаустівський» чи щось у такому роді.

Згадавши, Фінлі кивнув.

— Нічого вартісного. Дурний жарт, — сказав він.

— Будь ласка, можете пояснити?

Фінлі зітхнув і сів на місце.

— Кілька років тому у нас був період часу, коли люди сліпо присягалися у своїй невинності, попри те, що навколо них збиралася ціла купа трупів.

— Звинувачували демонів чи Диявола? — зацікавлено запитав Едмундс.

— Ага, відоме, як Фаустівське алібі, — посміхнувся Фінлі.

— І як сюди вписується щось таке?

— Повтори?

— У практичних термінах, маю на увазі.

— Практичних термінах? — спантеличено запитав Фінлі. — Хлопче, це міська легенда.