— Привіт, Ешлі, — відповіла Бакстер.

Вона ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Здавалося, що вони наче відчували, що вона їх боялася. — Гарно виглядаєш.

— Дякую. Ти теж.

Бакстер сумнівалася, що це була правда, проте втомлено посміхнулася.

— Я лише хотіла переконатися, що ти й досі хочеш, щоб я прийшла і сказала, якщо побачу когось надворі.

— Так, будь ласка, — сказала Бакстер, якомога бадьоріше. — Я чекаю на друга, — збрехала вона.

— Добре!

Бакстер очікувала, що маленька дівчинка побіжить назад нагору, але замість цього вона почала хихотіти.

— Що?

— Що? — засміялася Ешлі.

— Що це таке? — Бакстер вривався терпець.

— Те, про що ти мене просила! Я кажу тобі, що на задньому дворі хтось є!

Натягнута посмішка Бакстер зникла. Вона схопила Ешлі й віднесла її до вітальні, жестом покликавши стривожених батьків.

— Ідіть нагору і замкніть двері, — прошепотіла вона, передаючи їм доньку.

Коли всі троє затупотіли над головою, Бакстер побігла на кухню і витягла із сумочки пістолет. Коли збоку від будинку почувся якийсь шум, вона завмерла. Бакстер перебігла до заднього вікна, але нічого не побачила.

У вхідні двері голосно постукали.

Бакстер кинулася в коридор і зайшла до ванної кімнати. Почувши металевий скрегіт у замку, вона підняла пістолет. Вхідні двері скрипнувши відчинилися, і Бакстер побачила довгу тінь, яка падала через поріг. Жінка затамувала подих і зачекала, поки постать пройде повз двері ванної кімнати, а потім вийшла і притисла до потилиці в каптурі невеликий пістолет, чим змусила непроханого гостя впустити на підлогу пакет, повний лез, гострих ножиць та одноразових рукавичок.

— Поліція, — сказала Бакстер, окинувши оком різноманітні загрозливі інструменти біля ніг. — Хто ви?

— Тіа. Наречена Алекса. Я живу тут.

Бакстер нахилилася й побачила помітний животик під грудьми вагітної жінки.