Він похитав головою.

— Їду додому. Отримав листа від матері. Вона пише, що на великому озерному курорті, зовсім близько від нас, потрібен сторож. Я відповів: аякже. Я ж тут тільки час даремно трачу.

— Як це тратиш! — вигукнув я трохи шоковано. — Господи, Френкі, ти ж здобуваєш університетську освіту!

— У тому-то й річ, що ні. — У коридорі стояв півморок, здушений в обіймах тіней. На вулиці падав дощ. Але все одно я, здавалося, розгледів, як його щоки заливає рум’янець. Гадаю, йому було соромно. Гадаю, тому він і обрав для від’їзду будень, коли гуртожиток порожній. — Я тільки в карти граю і більш нічого. Та й то погано. І я відстав з усіх предметів.

— Ти не міг відстати аж так сильно! Сьогодні ж тільки двадцять п’яте жовтня!

Френк кивнув:

— Знаю. Тільки я не схоплюю так швидко, як деякі. І в школі було те саме. Мені треба впрягатися і довбати, як льодоруб кригу. Я цього не робив. А якщо не просвердлити лунку в кризі, окуня не спіймаєш. Я їду, Піте. Сам, поки мене не виженуть у січні.

Френк побрів далі, спустився по першому з трьох маршів, тримаючи валізу перед собою. Біла майка маяла в напівтемряві, а коли він пройшов під вікном, по якому збігали дощові краплі, його їжачок зблиснув, неначе золото.

Коли Френк зійшов на майданчик другого поверху і від його кроків пішло відлуння. Я кинувся до сходів і глянув униз.

— Френкі! Агов, Френкі!

Кроки завмерли. Серед тіней я розрізнив звернене до мене кругле обличчя і невиразні обриси валізи.

— Френку, а армія? Якщо ти кинеш університет, тебе ж мобілізують!

Довга пауза, немов він обмірковував відповідь. Але так і не відповів. Принаймні не голосом. Він відповів ногами. Знову почулася луна кроків. Більше я Френка не бачив.

Пам’ятаю, як стояв переляканий коло сходів і думав: «Це може статись і зі мною… якщо вже не відбувається». А тоді відігнав непрохану думку.

Френк і його валіза були застереженням, вирішив я, яке не можна ігнорувати. Опаную себе. Досі я плив за течією, та прийшла пора вмикати двигун. Тут коридором рознісся радісний вереск Ронні, що полює на «стерво» і який «вижене хвойду зі схованки», і я вирішив, що краще почати з вечора. Увечері буде достатньо часу, щоб розігріти казковий двигун. А по обіді зіграю прощальну партію в «чирву». А може, дві. Або сорок.

15

15

Минули роки, перш ніж я виокремив ключову частину моєї останньої розмови з Френком Стюартом. Я сказав, що неможливо відстати набагато за такий короткий час, а він відповів, що навчання не дається йому швидко. Ми обидва помилялися. Цілком можливо катастрофічно відстати за дуже короткий час, і не лише гальмам, а й таким тямущим, як я, і Скіп, і Марк Сент-П’єр. Підсвідомо ми чіплялися за впевненість, що можемо байдикувати, а потім на жилах витягувати в останню хвилину, як більшість з нас звикла робити в школах наших сонних містечок. Але, як наголосив Дірка Дірборн, це була не школа.