— Ти що, засранцю, ніколи не чув про принцип доміно? — якось після обіду спитав у Нейта хирлявий першокурсник-коротун на ім’я Ніколас Праут. Мій сусід тепер рідко заходив до вітальні третього поверху, надаючи перевагу тихішій на другому, та того дня заскочив до нас на пару хвилин.

Нейт подивився на Ніка Праута, сина ловця омарів, відданого учня Ронні Мейленфанта, і зітхнув.

— Коли на столі з’являється доміно, я йду геть. По-моєму, це нудна гра. Ось мій принцип доміно.

Він обпік мене очима. Я відвів погляд квапливо, як тільки міг, та все одно не досить швидко, щоб не вловити його сенс: «Що це, в дідька, з тобою таке?» Тоді Нейт вийшов і почовгав у волохатих капцях назад до 302-ї вчитися далі, або, іншими словами, продовжувати запланований маршрут від студента стоматології до стоматолога.

— Райлі, твій сусід — довбанутий, ти в курсі? — зауважив Ронні. Куточками губ він затискав цигарку і однією рукою запалив сірника — його особливий талант (студенти, занадто грубі та непривабливі, щоб подобатися дівчатам, мають купу всіляких талантів) — і припалив.

«Ні, хлопче, — подумав я, — з Нейтом усе нормально. Це ми довбанулися».

На секунду мене охопив справжній відчай. У цю мить я усвідомив, що страшенно вляпався і найменшого уявлення не маю, як вибиратися. Я знав, що Скіп дивиться на мене, і мені спало на думку, що якби я схопив карти, жбурнув їх в обличчя Ронні й вийшов з вітальні, Скіп рушив би за мною. Мабуть, з полегкістю. Та почуття зникло. Так само миттєво, як і з’явилося.

— Нейт хороший хлопець, — відповів я, — у нього просто химерні погляди.

— Химерні комуністичні погляди, ось які, — втрутився Г’ю Бреннен. Його старший брат служив на флоті й востаннє писав з Південнокитайського моря. Г’ю не терпів пацифістів. Як республіканцеві та прихильникові Ґолдвотера, мені належало б відчувати те ж саме, та Нейт уже почав мене заражати. Мені в голову втовкмачили чимало всіляких істин, однак аргументів на користь війни в мене не було… як і не було часу їх придумувати. Я був надто зайнятий, щоб учити соціологію, а на заглиблення в зовнішню політику США і поготів.

Я майже впевнений, що саме того вечора мало не подзвонив Еннмарі Саусі. Телефонна кабінка навпроти вітальні була порожня, в кишені було повно дріб’язку з найсвіжішої перемоги в чирвових баталіях, і я зненацька вирішив, що Час Настав. Я набрав її номер з пам’яті, хоч на мить мусив замислитися, пригадуючи останні чотири цифри — 8146 чи 8164 — і, коли телефоніст попросив, вкинув у щілину три четвертаки. Послухавши перший гудок, з тріском кинув слухавку на важіль і забрав свої монети, коли почув, як вони, повертаючись, торохтять.