У Ешлі Райса по всьому обличчі повискакували жахливі гнояки, Марк Сент-П’єр почав ходити уві сні, після того як за один катастрофічний вечір програв майже двадцять баксів, а Бред Візерспун побився з хлопцем з першого поверху. Хлопець невинно пожартував — згодом Бред і сам визнав, що жарт був невинний — та Бред, який щойно в трьох з чотирьох партій нарвався на «стерво» і просто жадав промочити обсмалене цигарками горло кока-колою з автомата на першому поверсі, був налаштований далеко не невинно. Він обернувся, викинув непочатий напій у пісок найближчої урни для недопалків і заходився працювати кулаками. Розбив хлопцеві окуляри, розхитав зуб. Так Бред Візерспун, зазвичай небезпечний не більше, ніж мімеограф з бібліотеки, став першим з нас, хто потрапив на дисциплінарну комісію.

Я думав зателефонувати Еннмарі й повідомити, що познайомився з однією дівчиною і ходжу з нею на побачення, та це здавалося таким важким завданням, таким психологічним навантаженням на додачу до всього іншого. Я вирішив сподіватися, що вона напише мені листа і скаже, що, мабуть, нам пора почати зустрічатися з кимось іншими. Натомість вона написала, як їй мене не вистачає і що вона готує мені на Різдво «особливий подарунок». Найімовірніше, це означало светр з північним оленем. Светри з оленями були спеціальністю Еннмарі, як і повільне погладжування. Вона вклала своє фото в короткій спідниці. Та, дивлячись на нього, я почував не збудження, а втому і провину, а ще мав враження, що мене використовують. Здавалося, Керол теж мене використовує. Заради Бога, я ж тільки хотів її помацати, а не змінювати все своє довбане життя. Та й її, якщо на те пішло. Але вона мені подобалася, справді подобалася. І то дуже. І ця її усмішка, і прониклива дотепність.

«Усе краще і краще! — сказала вона. — Ми обмінюємось інформацією як дурні». Десь за тиждень я повернувся з Голіоуку, де працював з нею на конвеєрі в обідню зміну, і побачив, як коридором третього поверху повільно йде Френк Стюарт з валізою в руках. Френк був із західного Мейна, з одного з тих крихітних висілків, що складаються практично з одних дерев, а акцент янкі був у нього такий відчутний, що його можна було помацати. В «чирву» він грав так-сяк, зазвичай закінчуючи на другому чи на третьому місці з малесеньким розривом, коли хтось інший перебирався за сотню, але був страх який приємний. Завжди усміхався… принаймні до дня, коли я натрапив на нього, коли він прямував до сходів з валізою.

— Міняєш кімнату, Френку? — спитав я, хоча, здається, уже тоді зрозумів, що й до чого. Це було у виразі його обличчя, такого серйозного, блідого й сумного.