Вона просто мені усміхнулася, і, так, правда, я й досі іноді згадую цю усмішку. Та й ви згадували б на моєму місці. Ямочки, трохи загнута нижня губа, що знала так багато хорошого про поцілунки, іскорки в блакитних очах. Це були дні, коли дівчата не зазирали в чоловічі гуртожитки далі, ніж у хол… і, звичайно ж, навпаки. Проте мені здається, що в жовтні та листопаді 1966-го Керол певний час бачила дуже багато, набагато більше, ніж я. Втім, звичайно, вона не була божевільна, принаймні тоді. Її божевіллям стала війна у В’єтнамі. Та й моїм теж. І Скіповим. І Нейтовим. «Чирва» була, по суті, нісенітницею, легенькими підземними поштовхами, з тих, що від них гримають двері веранд і бряжчать склянки на полицях. Землетрус-убивця, апокаліптичний потоплювач континентів, ще тільки наближався.
17
17
Баррі Марджо і Бред Візерспун обидва передплачували «Деррі Ньюз» з доставленням у кімнати, і два їхніх примірники до кінця дня встигали обійти весь третій поверх. Ми виявляли їх рештки у вітальні, коли сідали ввечері за «чирву». Сторінки вирвані та попереплутувані, кросворд розв’язаний трьома-чотирма різними почерками. Чорнильні вуса на чітких обличчях Ліндона Джонсона, Ремсі Кларка і Мартіна Лютера Кінга (хтось — я так і не дізнався хто — постійно домальовував віце-президентові Гамфрі[38] велетенські, димлячі роги, а внизу крихітними, як анальний отвір, друкованими літерами підписував: «САТАНА Г’ЮБЕРТ»). Газета щосили пропагувала війну, змальовуючи щоденні події на фронті в якнайкращому світлі, а повідомлення про протести заштовхуючи якнайдалі, найчастіше під календар місцевих заходів.
Однак поки мішалися і роздавалися карти, ми помічали, що все частіше й частіше говоримо не про фільми, дівчат чи навчання. Їхнє місце все більше й більше займав В’єтнам. Хоч якими б гарними були новини, хоч якою б великою була кількість тіл в’єтконгівців, завжди знаходилося бодай одне фото умирущих солдатів США, що потрапили в засідку, або в’єтнамських дітей, що плачучи стежать, як їхнє село поглинає дим. І завжди була якась щемлива деталь, схована в самому низу того, що Скіп називав «щоденною колонкою вбивств», на зразок повідомлення про дітлахів, які загинули, коли ми завдали удару по в’єтконгівських патрульних катерах у дельті.
Нейт, звичайно ж, у карти не грав. І не обговорював усі «за» і «проти» війни. Не думаю, що він більше за мене знав про те, що В’єтнам колись був під французами чи що трапилося з monsieurs[39], які, на свою біду, виявилися 1954 року в укріпленому місті Дьєнб’єнфу, не кажучи вже про те, хто міг вирішити, що президентові З’єму прийшла пора піднестися в велике рисове поле на небесах, щоб владу могли захопити Нгуєн Као Кі та генерали. Нейт знав тільки, що в нього ніяких рахунків з цими конгівцями немає і що в найближчому майбутньому в Марз-гіллі чи на Преск-Айлі[40] вони не висадяться.