Він сидів на Нейтовому ліжку. Нейт був у протилежному кінці кампусу, поїдаючи в Палаці прерій п’ятничну рибу. Приємно було знати, що в когось на третьому поверсі Чемберлена зберігся апетит. Ми нізащо не завели б цієї розмови при Нейті. Мій сусід, сільська миша, вважав, що з останніми заліками впорався дуже навіть непогано, суцільні C і B. Він, якби нас почув, не сказав би нічого, але подивився б на нас поглядом, у якому читалося б, що нам бракує впертості. Що ми, можливо, й не з власної вини — моральні слабаки.

— Я з тобою, — озвався я, і тут з коридору долинув зболений крик («О-о-ох… А ЩОБ МЕНЕ!»). Ми впізнали його миттєво. Комусь щойно всунули «стерво». Ми ззирнулися. Не можу сказати про Скіпа, принаймні не на всі сто, хоч він і був мій найкращий друг в університеті, та я й далі вважав, що час ще є… та й чому б мені так не думати? Адже в мене він завжди був.

Скіп почав посміхатися, я теж почав посміхатися. Скіп захихотів. Я захихотів разом з ним.

— Ну й нахер, — промовив він.

— Усього один вечір, — сказав я. — А завтра разом йдемо в бібліотеку.

— Засядемо за книжки.

— До самого вечора. А зараз…

Він встав.

— Йдемо, пополюємо на «стерво».

Ми пішли. І не тільки ми. Я знаю, це не пояснення, але було саме так.

За сніданком наступного ранку, коли ми стояли поруч біля конвеєра, Керол сказала:

— Чула, нібито у вас у гуртожитку йде серйозна гра в карти. Це правда?

— Типу того.

Вона глянула на мене через плече зі своєю усмішкою, що її я завжди згадував, коли думав про Керол. Та й досі згадую.

— «Чирва»? Полювання на «стерво»?

— «Чирва», — підтвердив я. — Полювання на «стерво».

— Я чула, що деякі хлопці зовсім подуріли й у них проблеми з оцінками.

— Так, мабуть, — погодився я. На конвеєрі не було анічогісінько, жодної тобі таці. Я неодноразово помічав, що авралу ніколи не буває, коли він потрібен.

— А як у тебе? — спитала вона. — Я знаю, це не моє діло, просто мені…

— Потрібна інформація, знаю, знаю. У мене все нормально, та й взагалі я кидаю грати.