— Слухай, я ж здер з машини ту ґолдвотерівську наліпку, хіба ні?

Навіть для мене це прозвучало по-дурному.

Керол промовчала.

— Коли ти їдеш?

— Завтра після обіду. У мене квиток на автобус «Трейлвейз» до Нью-Йорка о четвертій годині. Гарвіцький вокзал менш ніж за три квартали від моїх дверей.

— Виїжджаєш з Деррі?

— Так.

— Можна я відвезу тебе на автовокзал? Можу заїхати по тебе в гуртожиток близько третьої.

Керол подумала, тоді кивнула. Але в її очах майнула тінь. Це було важко не помітити, адже ці очі завжди були так широко розплющені, такі чесні.

— Було б добре, — сказала вона. — Дякую. І… я ж тобі не брехала, правда? Казала, що в нас усе може виявитися тимчасовим.

Я зітхнув.

— Так. Тільки виявилося куди тимчасовішим, ніж я очікував.

— А зараз, Номер Шість: нам потрібна… інформація.

— Ви її не отримаєте, — відповідати жорстко, як Патрик Макґуен у «Полоненому», коли в очах усе ще стояли сльози, було важко, та я старався, як міг.

— Навіть коли я дуже попрошу? — вона взяла мою руку, засунула собі під светр і поклала на ліву грудь. Та частина мого тіла, що вже почала непритомніти, одразу ж стала струнко.

— Ну…

— Ти вже це робив? Я маю на увазі, до кінця? Ось яка інформація мені потрібна.

Я завагався. Гадаю, це важке питання для більшості хлопців. І більшість бреше. Мені не хотілося брехати Керол.

— Ні, — відповів я.

Вона граційно вислизнула з трусиків, перекинула їх на заднє сидіння і сплела пальці в мене на потилиці.