Я трохи посидів з ними, розповів кілька університетських історій (тільки не про полювання на «стерво»), а тоді пішов надвір. Згрібав опале листя в сутінках, морозяне повітря на обличчі здавалося благословенням, махав сусідам, що проходили повз, а за вечерею з’їв три маминих гамбургери. Потім мама сказала, що йде до церкви, де жінки-благодійниці готують святкове частування для лежачих хворих. Вона подумала, що мені навряд чи захочеться провести перший вечір удома в товаристві старих квочок, але якщо мені подобається кудкудакання, то мені будуть раді. Я подякував, але сказав, що, мабуть, краще подзвоню Еннмарі.

— І чому це мене не дивує? — кивнула мама і пішла. Я почув шум авто, що від’їжджає, і без особливої радості поплентався до телефона й зателефонував Еннмарі Саусі. Через годину вона приїхала в батьківському «пікапі» — усмішка, волосся розсипається по плечах, губи палають від помади. Усмішка, як ви вже, мабуть, самі здогадалися, скоро зів’яла, і через п’ятнадцять хвилин по приїзді Еннмарі пішла з мого будинку і з мого життя. Дзвони, пиши, не забувай. Приблизно в той же час, коли відбувся Вудстоцький рок-фестиваль, що переріс в антивоєнний протест, вона вийшла заміж за страхового агента з Льюїстона і стала Еннмарі Джелберт. Вони мають трьох дітей і ще й досі одружені. Геть незле, правда ж? А якщо й ні, ви все-таки маєте визнати, що це збіса по-американськи.

Я стояв коло вікна над мийкою і спостерігав, як задні фари «пікапа» містера Саусі віддаляються по вулиці. Мені було соромно за себе: Господи, як же вибалушилися в неї очі, як зблідла її усмішка і перейшла в тремтіння! Але, крім того, я відчував себе мерзотно щасливим, гидотно радісним. Мені було так легко, що я був готовий танцювати по стінах і стелі, як Фред Астер.

Позаду почулося човгання. Я обернувся і побачив батька, що йшов своєю черепашачою ходою, тягнучи по лінолеуму ноги в капцях. Він ішов, виставивши вперед одну руку. Шкіра на ній почала скидатися на велику й обвислу рукавицю.

— Чи оце я щойно чув, як одна юна панянка назвала одного юного джентльмена довбаним придурком? — поцікавився він м’яко, ніби знічев’я.

— Взагалі-і… так, — я переступив з ноги на ногу. — Може, і чув.

Тато відчинив холодильник, понишпорив і дістав глечик з червоним чаєм. Він пив його без цукру. Якось я теж випив цей чай без цукру і можу сказати вам, що смак у нього майже ніякий. Згідно з моєю теорією, батько завжди діставав червоний чай, тому що той був найяскравіший у холодильнику, тож він завжди знав, що це таке.

— Дівчина Саусі, еге ж?