— А я так. Двічі. З Саллі. По-моєму, він не дуже це вміє… але ж він ніколи в коледжі не вчився. На відміну від тебе.

У роті в мене добряче пересохло, втім, напевно, це був обман чуттів, бо коли я її поцілував, наші роти були вологі. Губи роз’їжджалися навсібіч, і язики, і кусливі зуби. Коли знову був у змозі говорити, я вимовив:

— Робитиму все, що зможу, щоб поділитися набутими в коледжі знаннями.

— Увімкни радіо, — попросила Керол, розстібаючи мені пояс і смикаючи блискавку на джинсах. — Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Тож я увімкнув радіо і поцілував її… і було місце, певне місце, куди привели мене її пальці… і була мить, коли я був спершу собою колишнім, а потім опинився в новому місці. Там вона була дуже тепла. Тепла і дуже тісна. Вона прошепотіла мені на вухо, лоскочучи шкіру губами:

— Не поспішай. З’їж усі овочі, один по одному, і, можливо, отримаєш десерт.

Джекі Вілсон співав «Котиться самотня сльоза», і я не поспішав. Рой Орбісон співав «Тільки самотні», і я не поспішав. Ванда Джексон співала «Влаштуймо вечірку», і я не поспішав. Величний Джон зачитав рекламу «Бренніґена», найгарячішого в Деррі клубу а-ля «бухання до світання», а я не поспішав. Тоді Керол застогнала, і мені в шию впилися вже не пальці, а нігті, а коли вона почала підіймати таз мені назустріч короткими, сильними ривками, я вже не міг не поспішати. А тоді на радіо пустили «Платтерзів». Вони співали «Пору сутінків», а вона почала стогнати, що не знала, що й гадки не мала, о Боже, о Піте, о-ох, о Господи, Господи Ісусе, Піте, і її губи були всюди: на моїх губах, на підборідді, на вилицях, вона шаленіла в поцілунках. Я чув, як скрипить сидіння, відчував аромат цигарок і соснового освіжувача повітря, що теліпався на дзеркалі заднього огляду, і я сам уже безтямно стогнав, а «Платтерзи» співали: «Я кожен день молю про вечір, тільки щоб з тобою бути»… і тут почалося. Помпа вмикається в екстазі. Я заплющив очі, з заплющеними очима обійняв її, та так і увійшов у неї, так, як це робиться, затремтівши всім тілом, почув, як мій каблук спазматично вибиває барабанний дріб по дверях водія, і подумав, що міг би робити це, навіть помираючи, навіть помираючи… навіть помираючи… а ще подумав, що це — інформація. Помпа вмикається в екстазі, карти падають там, де падають, світ не спиняється ні на мить, дама ховається, даму знаходять, і все це — інформація.

25

25

Наступного ранку я пішов на коротку консультацію до викладача геології. Він сказав, що я балансую на краю дуже серйозних проблем. «Це не зовсім нова інформація, Номер Шість», — хотів відповісти я, але передумав. Світ того ранку виглядав інакше: краще і гірше водночас. Коли я повернувся до Чемберлена, Нейт уже зібрався додому. В одній руці він тримав валізу. На ній була наклейка «Я ПІДКОРИВ ГОРУ ВАШИНҐТОН». Через плече він перекинув рюкзака, напханого брудним одягом. Як і всі решта, Нейт теж здавався тепер інакшим.