Керол

P. S. Вчорашній вечір був найпрекраснішим, що трапилось в моєму житті. Якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити.

P. P. S. Зав’язуй з цими дурними картами.

Вона написала, що вчорашній вечір — найпрекрасніший у її житті, але не додала «кохаю» в кінці записки, тільки підписалася. І все ж таки… «якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити». Я розумів, що вона хотіла цим сказати. Перегнувшись, помацав сидіння там, де вона лежала. Де лежали ми обоє.

Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Я глянув на годинника. До гуртожитку під’їхав завчасно (можливо, спрацювало підсвідоме передчуття), тож була тільки третя. Я б легко встиг на автовокзал, перш ніж вона поїде до Коннектикуту. Але не збирався цього робити. Вона була права: ми дивовижно попрощалися в моєму старому «універсалі», і щось понад те стало б кроком униз. У кращому разі ми б просто пройшли те саме коло, в гіршому — втоптали б минулий вечір у бруд суперечкою.

Нам потрібна інформація.

Так. І ми її отримали. Бог свідок, ще й як отримали.

Я згорнув її листа, засунув до задньої кишені джинсів і поїхав додому в Ґейтс-Фоллз. Спочатку мені весь час каламутилося в очах, і я раз у раз їх витирав. Потім увімкнув радіо, і від музики стало трішки легше. Музика завжди допомагає. Тепер мені за п’ятдесят, а музика і далі допомагає. Казковий, безвідмовний засіб.

27

27

Я повернувся в Ґейтс близько п’ятої тридцять, пригальмував, коли проїжджав повз «Френка», але не зупинився. Тепер мені хотілося дістатися додому куди більше, ніж потягувати «Гайрез» і пліткувати з Френком Пармелью. На знак вітання з поверненням мама заявила, що я занадто схуд, що волосся задовге, а до бритви я й близько не підходив. Потім вона сіла в своє крісло-гойдалку і пустила сльозу на честь повернення блудного сина. Батько поцілував мене в щоку, обійняв однією рукою, а потім почовгав до холодильника налити склянку маминого червоного чаю. Його голова виглядала з високого коміра старого коричневого светра, немов голова цікавої черепахи.

Ми, тобто мама і я, думали, що він зберіг двадцять відсотків зору, може, трішки більше. Точно судити було важко, бо він дуже рідко щось говорив. Це з ним накоїв нещасний випадок у пакувальній, страшне падіння з висоти другого поверху. Голову і шию з лівого боку вкривали шрами; над скронею була вм’ятина, де так ніколи й не відросло волосся. Падіння не тільки добряче затемнило його зір, а й вплинуло на психіку. Втім «шифер з’їхав не повністю», як висловився в моїй присутності один гівняр у перукарні Ґендрона, та й німим він теж не був, хоч, здається, дехто так вважав. Дев’ятнадцять днів батько пролежав у комі. А коли прийшов до тями, то майже перестав говорити, що правда, то правда. І в його голові частенько все шалено плуталося, але часом він усе-таки бував при собі, цілком свідомий і адекватний. Коли я приїхав, він був при тямі на стільки, що поцілував мене і міцно обхопив однією рукою: його манера обійматися, відколи себе пам’ятаю. Я дуже любив свого старого… і, погравши семестр у карти з Ронні Мейленфантом, зрозумів, що вміння плескати язиком — талант дуже переоцінений.