— Гарного Дня подяки, Нейте, — сказав я, відчиняючи свою шафу і починаючи навмання висмикувати штани і сорочки. — Налягай на начинку. Ти збіса худий.

— Обов’язково. І на журавлинну підливу. У перший тиждень, коли я найдужче сумував за домом, то не міг думати майже ні про що, крім маминої підливи.

Я складав валізу, думаючи, що, мабуть, відвезу Керол на автостанцію в Деррі, а потім просто поїду далі. Якщо на шосе № 136 не буде сильних заторів, то зможу бути вдома ще до темряви. Може, навіть заскочу до «Фонтану Френка» на кухоль шипучки, перш ніж вирушити додому по Сабатос-роуд. Раптом вибратися звідси, подалі від Чемберлен-голлу і Голіоук-комонз, подалі від усього клятого університету, стало для мене пріоритетом номер один.

«У тебе в душі повна плутанина, Піте, — сказала Керол в машині вчора ввечері. — Ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, коли весь час сидітимеш за тими картами».

Що ж, ось мій шанс утекти подалі від карт. Від думки, що Керол їде, було боляче, та я б збрехав, сказавши, що тоді мене турбувало тільки це. В той момент головним було втекти від вітальні на третьому поверсі. Втекти геть від «стерва».

«Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях», «Дзвони, пиши, не забувай», — як полюбляв казати Скіп Кірк.

Коли я замкнув валізу і озирнувся, Нейт усе ще стояв на порозі. Я підскочив і аж пискнув від несподіванки. Так, ніби мені явився бісів дух Банко.

— Гей, давай, шуруй звідси, — сказав я. — Час і припливи не чекають нікого. Навіть майбутніх стоматологів.

Нейт стояв і дивився на мене.

— Тебе відрахують, — промовив він.

Знову я подумав, що між Нейтом і Керол існує якась моторошна схожість, майже як два боки однієї медалі, чоловічий і жіночий. Я вичавив посмішку, але Нейт не посміхнувся у відповідь. Обличчя в нього було маленьке, бліде, змарніле. Ідеальне обличчя янкі. Побачите худорлявого парубка, який завжди обгоряє, а не засмагає, в чиї уявлення про елегантність входить краватка-шнурочок і щедра доза «Віталісу» на волоссі, хлопця, що виглядає так, ніби за три роки жодного разу нормально не посрав, то хлопець цей, найпевніше, народився і виріс на північ від Вайт-Рівер, штат Нью-Гемпшир. А на смертному одрі його останніми словами, можливо, будуть «журавлинна підлива».

— Нє-а, — відповів я. — Не парся, Нейті. Все класно.

— Тебе відрахують, — повторив він. Його щоки почали набирати тьмяного, цеглистого відтінку. — Ви зі Скіпом — найкращі хлопці, яких я знаю. У школі, принаймні в моїй, нікого схожого на вас не було, а вас виженуть. Це так по-дурному.