— Ніхто мене не вижене, — відповів я… однак з минулого вечора впіймав себе на тому, що починаю приймати такий варіант як можливий. Я не просто балансував на краю серйозних проблем, я вже в них загруз, хай йому чорт. — І Скіпа теж. Усе під контролем.

— Світ летить шкереберть, а вас двох виженуть через «чирву»! Через тупі карти, трясця його матері!

Перш ніж я встиг щось відповісти, він пішов. Вирушив на північ округу їсти індичку з матусиною начинкою. А може, навіть ручний делікатес крізь штани від Сінді. Власне, чому б і ні? Це ж День подяки.

26

26

Я не читаю свій гороскоп, рідко дивлюся «Секретні матеріали», жодного разу не дзвонив на «телефон довіри», однак я вірю, що всі ми час від часу заглядаємо в майбутнє. Загальмувавши того пообіддя перед Франклін-голлом у старенькому братовому «універсалі», я раптом відчув: вона вже поїхала.

Я ввійшов. Вестибюль, де на пластикових стільцях зазвичай очікували вісім-дев’ять джентльменів, виглядав дивно спорожнілим. Прибиральниця в синій уніформі пилотяжила цупкий штучний килим. Чергова дівчина читала «Макколлз» і слухала радіо. «Містеріанз»: «Виплач, виплач, виплач, дитинко, дев’яносто шість сліз» — не більше і не менше…

— Піт Райлі до Керол Джербер, — сказав я. — Можеш їй дзенькнути?

Вона підвела голову, відклала журнал і обдарувала мене ласкавим, співчутливим поглядом. Погляд лікаря, який повинен повідомити: «Е-е… мені прикро… пухлина неоперабельна. Не пощастило, друже. Краще вам подружитися з Ісусом».

— Керол сказала, що їй треба виїхати раніше. Вона поїхала до Деррі експресом «Блекбір». Але попередила мене, що ви прийдете, і попросила передати ось це.

Вона простягла мені конверта з моїм прізвищем на лицевому боці. Я подякував і вийшов з Франкліна, тримаючи його в руці. Пройшов по доріжці й кілька секунд постояв біля свого авто, дивлячись на Голіоук, легендарний Палац прерій і домівку збудженого чоловічка-сосиски. Під нею вітер гнав по перегону Беннета шарудливі кучугури листя. Яскраві кольори з них зникли, залишилася тільки листопадова бурість. Був переддень Дня подяки, на порозі — новоанглійська зима. Світ — суцільний вітер і холодне сонячне світло. Я знову заплакав. Зрозумів це по теплу на моїх щоках. «Дев’яносто шість сліз, дитинко. Плач, плач, плач».

Я заліз до машини, де напередодні ввечері втратив цноту, і розкрив конверта. Там лежав один-однісінький аркуш. «Стислість — душа дотепності», як казав Шекспір. Якщо це правда, то лист Керол був дотепний до чортиків.

Любий Піте!

Гадаю, ліпше, нехай вчорашній вечір стане нашим прощальним. Годі придумати щось краще. Може, я напишу тобі в коледж, а може, й ні. Зараз я така розгублена, що просто не знаю (гей, я ще можу навіть передумати і повернутися!). Але, будь ласка, дозволь мені написати першою, гаразд? Ти казав, що кохаєш мене. Якщо так, то дозволь мені написати першою. А я напишу, обіцяю.