— Так, тату. Еннмарі.
— У всіх тих Саусі поганий норов, Піте. І дверима вона грюкнула, чи не так?
Я усміхнувся. Не міг не усміхнутися. Просто диво, як з цих старих, бідолашних дверей і досі не вилетіло скло.
— Щось таке.
— Проміняв її в тім коледжі на новішу модель, га?
Доволі складне питання. Простою, а врешті, можливо, і найправдивішою відповіддю було ні. Саме так я і відповів.
Він кивнув, видобув з буфета поряд із холодильником найбільшу чашку і, здавалося, збирався порозливати чай по стільниці та, між іншим, собі по ногах.
— Дай я наллю, — сказав я. — Гаразд?
Він не відповів, однак відступив і дозволив мені налити чай. Я вклав йому в руку на три чверті повну чашку, а глечик прибрав назад у холодильник.
— Добрий чай, тату?
Нічого. Він стояв, тримаючи чашку обома руками, як маленька дитина, і пив крихітними ковточками. Я зачекав. Вирішив, що він не відповість, і приніс з кутка свою валізу. Підручники я покидав поверх одягу і тепер заходився їх виймати.
— Вчитися в перший вечір канікул? — здивувався батько, змусивши мене здригнутися: я майже забув про його присутність. — Просто вбивство.
— Ну, я трішки відстаю з кількох предметів. Викладачі йдуть уперед значно швидше, ніж вчителі в школі.
— Коледж, — промовив він. Довга пауза. — Ти в коледжі.
Прозвучало майже як запитання, тож я сказав:
— Так, тату.
Він ще трохи постояв, немовби стежачи, як я складаю на купу підручники і зошити. Може, стежив, а може, просто стояв. Сказати було важко, принаймні напевне. Нарешті він почовгав до дверей, витягши шию, піднявши захисну руку. Друга рука, та, що з чашкою червоного чаю, була тепер притиснута до грудей. Біля дверей він зупинився і, не обертаючи голови, кинув:
— Добре що ти спекався тої Саусі. Всі Саусі сварливі. Їх можна причепурити, але не можна вивести між люди. Можеш собі і кращу знайти.
Він вийшов, тулячи чашку до грудей.