— Думаєш, якщо вступиш до коледжу на іншому кінці країни, то зможеш кинути милиці? — поцікавився Скіп. — Чи, може, бігтимеш естафету?

Я трішки жахнувся, однак Стоук посміхнувся. Справжньою усмішкою, сонячною і щирою.

— Милиці не мають значення, — сказав він. — Часу дуже мало, щоб витрачати його даремно, ось що важливо. Тут ніхто не знає, що відбувається, і нікого це не обходить. Сіренькі люди. Якось перебитися, та й буде. В Ороно, штат Мейн, купівля платівки «Роллінг Стоунз» вже не знати який революційний вчинок.

— Деякі люди дізналися більше, ніж знали раніше, — промовив я, однак мені не давали спокою думки про Нейта, який переживав, щоб мати не побачила фото, як його затримують, тож залишився стояти на узбіччі. Обличчя на задньому фоні, обличчя сіренького хлопчика на шляху до стоматології в двадцятому столітті.

У дверях з’явилася голова доктора Карбері.

— Вам пора, хлопці. Містерові Джонзу треба ще відпочивати й відпочивати, щоб відновити сили.

Ми підвелися.

— Коли до тебе прийде заступник декана Ґарретсен, — сказав я, — чи цей тип Еберсоул…

— Єдине, що вони від мене дізнаються, це те, що весь той день — суцільний провал, — відповів Стоук. — Карбері повідомить їх, що в мене бронхіт із жовтня, а запалення від Дня подяки, і їм доведеться повірити. Я скажу, що міг у той день зробити що завгодно. Крім хіба що кинути милиці й пробігти чотири по сто метрів.

— Знаєш, ми ж дійсно не крали твій знак, — сказав Скіп. — Ми його просто позичили.

Стоук, здавалося, обміркував його слова, тоді зітхнув.

— Це не мій знак, — промовив він.

— Так, — погодився я, — уже не твій. Бувай, Стоуку. Ми до тебе ще навідаємося.

— Хай це не буде для вас пріоритетом, — промовив він, і, гадаю, ми зловили його на слові, бо більше так і не прийшли. Потім я ще кілька разів бачив його в гуртожитку — справді лише кілька — і був на лекції, коли він поїхав, не потурбувавшись закінчити семестр. Наступного разу я побачив його майже через двадцять років у новинах в телевізорі. Він виступав на мітингу «Ґрінпісу», коли французи підірвали «Рейнбоу Воррієр». Тобто, десь у вісімдесят четвертому чи п’ятому. Відтоді я бачив його на блакитному екрані досить часто. Він збирає кошти на охорону навколишнього середовища, зі свого розкішного червоного візка виголошує промови в коледжах, захищає в суді екоактивістів, коли вони цього потребують. Я чув, що його називають обіймальником дерев, і закладаюся, йому це по-своєму подобається. Він усе ще носить в собі жовч. І я радий. Бо, як він сказав, це те, що в нього є.

Коли ми підходили до дверей, Стоук покликав: