Ще кілька людей заявило, що мають знак миру на книжках і предметах одягу, і всі стверджували, що намалювали його задовго до появи графіті на північній стіні Чемберлен-голлу. Як завершальний, сюрреалістичний штрих, Г’ю підвівся, вийшов у прохід і задер джинси, щоб ми могли побачити жовті гімнастичні шкарпетки, що обтягували його волохаті гомілки. На обох був намальований знак миру маркером для міток на білизні, який місіс Бреннен дала синочку з собою до коледжу. Швидше за все, бісова штуковина була використана вперше за весь семестр.

— Як бачите, — зауважив Скіп, коли скінчилася наочна демонстрація, — зробити це міг кожен з нас.

Дірка повільно підвів голову. Від його рум’янцю залишилася тільки одна червона пляма над лівим оком. Вона була схожа на пухир.

— Навіщо ви брешете заради нього? — запитав він. Зачекав, проте ніхто не відповів. — До канікул на День подяки ні в кого з вас не було ніякого знака миру на жодній речі, у цьому я міг би заприсягтися, і закладаюся, що у більшості з вас ніякого знаку не було до цього вечора. Навіщо ви заради нього брешете?

Усі мовчали. Тиша затягувалася, а з нею наростало відчуття сили, міці, яку не можна було не вловити. Ми всі її відчули. Але хто нею володів? Вони чи ми? Не можна було сказати. І за всі ці роки справжньої відповіді поки так і немає.

Тоді за кафедру став заступник декана Ґарретсен. Дірка відступив убік, хоч, здавалося, навіть його не побачив. Ґарретсен оглянув нас з легкою, веселою усмішкою.

— Це дурість, — сказав він. — Те, що написав містер Джонз на стіні, було дурістю, а ця брехня — ще більша дурість. Скажіть правду, хлопці. Зізнайтеся.

Ніхто нічого не сказав.

— Вранці ми поговоримо з містером Джонзом, — підхопив Еберсоул. — Може, після цього декому з вас, хлопці, захочеться трішки змінити свою історію.

— Слухайте, на вашому місці я не дуже йняв би віри тому, що може наговорити Стоук, — зауважив Скіп.

— Правильно, наш старий Рви-Рви збожеволів, наче щур зі сральника, — сказав Ронні.

По цих словах почувся напрочуд сердечний сміх.

— Щур зі сральника! — скрикнув Нік з сяйливими очима. Він радів, як поет, що нарешті підібрав le mot juste[46]. — Щур зі сральника, точно. Ось хто наш старий Рви!

І, мабуть, на знак фінального на той день тріумфу божевілля над раціональною комунікацією, Нік Прауті просто-таки неймовірно бездоганно зобразив Фаґгорн Леґгорна[47]:

— Кажу ж, кажу ж вам, люди, у хлопа поїхав шифер! Йому в візочку бракує колеса! Бракує половини карт у колоді! У нього не всі пляшки пива в коробці! Він…

Помалу до Ніка дійшло, що Еберсоул і Ґарретсен дивляться на нього. Еберсоул з презирством, а Гарретсен ледь не з цікавістю, немов на нову бактерію під лінзою мікроскопа.