Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.

Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.

Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!

Керол

P. S. Кидай ту дурну гру.

Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.

Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.

Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.

Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?

43

43

Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.