Пакунок був замотаний в коричневий папір і перев’язаний шпагатом, проте виглядав веселіше від наклейок з різдвяними дзвониками і гостролистом. Зворотна адреса була, неначе несподіваний удар кулаком у живіт: «Керол Джербер, 172, Броуд-стрит, Гарвіч, Коннектикут».

Я навіть не намагався їй дзвонити, і не лише тому, що був зайнятий порятунком свого заду. Гадаю, справжню причину я збагнув, лише коли побачив її ім’я на пакунку. Я був переконаний, що вона повернулася до Саллі-Джона. Що вечір, коли ми кохалися під старі хіти в моєму авто, став для неї далеким-далеким минулим. Що я став далеким минулим.

На Нейтовому програвачі співав Філ Окс, та сам Нейт дрімав на ліжку з розгорнутим номером «Ньюзвік» на обличчі. На першій сторінці красувався генерал Вільям Вестморленд. Я сів за свій стіл, поклав пакунок перед собою, простяг руку до шпагату і зупинився. Руки тряслися. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються». Звісно, вона була права… та поки я сидів, дивлячись на її різдвяну посилку, моє серце боліло, і то сильно. На програвачі співав Філ Окс, та в моїй голові лунала інша, старіша і солодша пісня. В моїй голові співали «Платтерзи».

Я розв’язав шпагат, здер липку стрічку, розгорнув коричневий папір і врешті-решт видобув невеличку білу коробочку з універмагу. У ній лежав подарунок, обгорнутий блискучим червоним папером і перев’язаний білою сатиновою стрічкою, та квадратний конверт з моїм іменем, написаним таким знайомим почерком. Я розкрив конверта і витяг голмарківську вітальну листівку: «Коли тобі не байдуже, пошли найкраще» і все в тому ж дусі. Сніжинки і янголи з фольги, що трублять у труби, теж із фольги. Коли я розгорнув листівку, на мій подарунок впала газетна вирізка. З газети «Гарвіч джорнал». Угорі над заголовком Керол написала: «Цього разу я впоралася: Пурпурне Серце[48]! Не хвилюйся, п’ять швів у травмпункті, і на вечерю я була вдома».

У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.