— …ну, знаєте, трішки не дружить з головою, — закінчив Нік. Імітація була зіпсована, коли у виступ закралося зніяковіння — прокляття всіх великих митців. Він квапливо сів на місце.

— Я зовсім не цю хворобу мав на увазі, — сказав Скіп. — І не те, що він каліка. Він чхав, кашляв, і з носа в нього текло з того дня, як повернувся. Навіть ти, Дірко, мав би це помітити.

Дірка не відповів і цього разу навіть на прізвисько не зреагував. Що ж, мабуть, і справді втомився.

— Я тільки кажу, що він може наговорити купу всілякої маячні, — вів далі Скіп, — і навіть сам у дещо повірити, але він сам не свій.

Посмішка Еберсоула знову воскресла, але тепер в ній не було і краплі веселощів.

— Гадаю, я розумію, куди ви хилите, містере Кірку. Ви хочете, щоб ми повірили, ніби містер Джонз не має жодного стосунку до напису на стіні, але якщо він все-таки зізнається, що то його робота, ми не повинні вірити його словам.

Скіп теж усміхнувся своєю тисячоватною усмішкою, що змушувала вистрибувати з грудей дівочі серця.

— Ви праві, — погодився він, — саме туди я і провадив, правильно.

На мить запанувала тиша, а тоді заступник декана Ґарретсен вимовив фразу, яку можна було б назвати епітафією нашої короткої епохи:

— Ви мене розчарували, хлопці, — промовив він. — Ходімо, Чарльзе. Нам тут більше робити нічого.

Ґарретсен підхопив свого портфеля, повернувся на підборах і рушив до дверей.

Еберсоул, хоч і здивувався, та поспішив за ним, так залишивши Дірку і його підопічних з третього поверху дивитися один на одного з сумішшю недовіри та докору.

— Дякую, хлопці. — Девід ледь не плакав. — Дякую, бля, за повні штани лайна.

Він помаршував геть, похнюпивши голову й стискаючи в руці свою теку. Наступного семестру він покинув Чемберлен і вступив до студентського братства. З огляду на все, мабуть, так було найкраще. Як міг би сказати Стоук: Дірка змарнував кредит довіри.

40

40

— Тож ви й це вкрали, — сказав Стоук Джонз, лежачи на ліжку в медпункті, коли нарешті зміг говорити. Я саме повідомив його, що тепер у Чемберлен-голлі майже всі прикрасили принаймні одну свою річ горобиним слідом, думаючи, що новина його втішить. Я помилився.

— Полегше, старий, — сказав Скіп, поплескуючи його по плечу. — Дивись, щоб тебе кров не залила.

Стоук навіть поглядом його не удостоїв. Чорні обвинувальні очі вп’ялися в мене.

— Приписали собі чужий вчинок, потім присвоїли знак миру. А хто-небудь з вас дивився в мій гаманець? По-моєму, там було чи то дев’ять, чи десять доларів. Могли б забрати і їх. Щоб уже зовсім до нитки.