Він відвернув голову і безсило закашлявся. Цього холодного дня на початку грудня шістдесят шостого він виглядав збіса старим на свої вісімнадцять.

Минуло чотири дні після плавання Стоука по перегоні Беннета. Лікар на прізвище Карбері на наступний день, очевидно, прийняв, що більшість з нас була друзями Стоука, попри дивну поведінку, коли ми його принесли, бо ми раз у раз заходили дізнатися, як він. Карбері з незапам’ятних часів працював в університетському медпункті, виписуючи рецепти від ангіни і накладаючи гіпси на зап’ястя, вивихнуті під час гри в софтбол, тож, напевно, знав, що не можна дати пояснення поведінці юнаків і дівчат, що взяли прямий курс на повноліття. Вони можуть виглядати дорослими, та при цьому здебільшого зберігають цілу купу дитячих замашок. Візьмімо, наприклад, Ніка Прауті, що перед заступником декана з роботи зі студентами виконав пробу на роль Фаґгорна Леґгорна. Цим усе сказано, ваша честь.

Карбері жодного разу не говорив, як Стоукові погано. Одна санітарочка, що, як мені здалося, майже закохалася в Скіпа вже на других відвідинах, трохи прояснила картину, хоч нам, власне, це було й не конче. Той факт, що Карбері запхав його до окремої, а не до загальної чоловічої палати, вже про дещо свідчив; факт, що перші дві доби його перебування там нам не дозволяли навіть поглянути на Стоука, сказав нам ще більше; а те, що його не перевезли до Східномейнської лікарні, що розташовувалася всього за десять миль по шосе, сказало нам найбільше. Карбері не ризикнув транспортувати його навіть в університетському авто «швидкої допомоги». Стоукові Джонзу було так зле, що далі нікуди. За словами санітарки, він мав запалення легень, початкову стадію переохолодження від мокнення у воді й температуру, що підскакувала майже до сорока одного. Вона чула, як Карбері казав комусь телефоном, що якби інвалідність ще хоч трохи зменшила об’єм його легень або якби Стоукові було не під двадцятку, а тридцять чи сорок, він майже напевно помер би.

Ми зі Скіпом були перші, кого пустили його провідати. Мабуть, до будь-кого іншого з гуртожитку приїхав бодай би один з батьків, але щодо Стоука, як ми знали тепер, цього не слід було очікувати. Якщо в нього й були інші родичі, вони не завдали собі клопоту виділити час для візиту.

Ми розповіли йому про все, що сталося того вечора, опустивши лише одне: сміх, який вибухнув у вітальні, коли ми побачили, як він у хмарах бризок прокладає собі шлях по перегону Беннета, і який не припинявся, доки ми не доставили його напівпритомного в медпункт. Він мовчки слухав мою розповідь про те, як Скіп придумав намалювати знаки миру на наших книжках і одязі, щоб Стоукові не довелося вигрібати все самому.