Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:

«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.

Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього, хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».

Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.

Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.