Я прилетів до Палм-Біч. Від вигляду його білого обличчя під майже білим волоссям на білій подушці в моїй голові зринув якийсь спогад, та спершу я не міг його ідентифікувати.

— Ти думаєш про Джонза, — сказав він хрипко і, звичайно ж, мав рацію. Я посміхнувся, і в ту ж мить по моїй спині ковзнув крижаний палець. Іноді на тебе накочує щось з минулого. Воно просто повертається, і все.

Я увійшов і сів поруч.

— Не так уже й погано, о свамі[49].

— І не важко, — промовив він. — Знову той день у медпункті. От тільки Карбері, напевно, мертвий, і цього разу голка в моїй вені, — він підніс свою талановиту руку, показав мені голку і знову її опустив. — Я більше не думаю, що помру. Принаймні не зараз.

— Чудово.

— І далі палиш?

— Кинув. Торік.

Він кивнув.

— Дружина каже, що розлучиться зі мною, якщо я не зроблю те ж саме, тож, гадаю, варто спробувати.

— Найпаскудніша зі звичок.

— Взагалі, по-моєму, життя — найпаскудніша звичка.

— Прибережи свої лайно-афоризми для «Рідерз дайджест», Кеп.

Він засміявся, тоді поцікавився, чи є якісь звістки від Нейті.

— Листівка на Різдво, як завжди. З фотокарткою.

— Клятий Нейт! — Скіп був у захваті. — На ній був його кабінет?

— Ага. Цього року витарабанив шопку. Там усім мудрецям явно не завадило б полікувати зуби.

Ми глянули один на одного і захихотіли. Та не встиг Скіп добре розійтися, як тут же закашлявся. Жахливо схоже на Стоука. На мить він навіть з вигляду став схожий на Стоука, і в мене по спині знову побігли мурашки. Якби Стоук був небіжчик, я б подумав, що нас переслідує його дух, та Стоук Джонз живий. І по-своєму продався так само, як і кожен інший пристарілий хіпі, який від продажу кокаїну прогресував до продажу телефоном дутих облігацій. Він любить світитися на екрані, наш Стоук. Коли судили О. Дж. Сімпсона, на нього можна було, клацаючи канали, натрапити щовечора. Просто ще один стерв’ятник, що кружляє над падлом.

Гадаю, Керол одна з тих, хто не продався. Керол та її друзі. Ну, а як щодо студентів-хіміків, що вони вбили своєю бомбою? Сталася помилка, я вірю в це всією душею. Та Керол Джербер, яку я знав, не змогла б миритися з думкою, що справжня сила — тільки в дулі пістолета; та Керол, яку я знав, розуміла б, що це просто ще один довбаний спосіб сказати: щоб урятувати село, довелося його зруйнувати. Та гадаєте, родичів тих дітей обходить, що то була помилка? Ой, перепрошуємо, бомба вибухнула не тоді, коли мала? Думаєте, матерів, батьків, братів, сестер, коханих, друзів хвилює питання, хто продався, а хто ні? Думаєте, це важливо для людей, яким треба збирати себе по шматочках і якось жити далі? Серця розбиваються. Так, серця можуть розбитися. Іноді мені здається, що було б краще, якби ми при цьому помирали. Але ми не помираємо.