Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.

— Що-що? — перепитав він.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі університетського гуртожитку? Без ліфта? Чому його не поселили на першому?

Тут я згадав, як Стоук, опустивши голову, з волоссям, що падало на очі, ривками прямує до Голіоуку; Стоука, який бурмоче собі під ніс: «Рви-рви, рви-рви, рви-рви»; Стоука, що ходить усюди так, ніби все довкола його ворог. Дрібна подачка — і він спробує розстріляти весь світ.

— Чуваче, я щось не вловлюю. Що…

— Хіба що він сам просився, — промовив я. — Хіба що він, можливо, дуже наполягав.

— Бінго, — сказав коротун з волоссям Пітера Фремптона. — Чуваче, маєш косячок? Хочу кайфанути. Блювотна діра. Я хочу в Гобітон.

44

44

Скіп став художником, по-своєму видатним. Не як Норман Роквелл. Ви не знайдете жодної репродукції Скіпових скульптур на підставочках у сувенірній «Франклінмінт», та в нього було чимало виставок: Лондон, Рим, Нью-Йорк, торік Париж, і про нього постійно пишуть. Багато критиків називає його поверховим, тимчасовим делікатесом (деякі називають його тимчасовим делікатесом уже двадцять п’ять років), обмеженим розумом, що за допомогою примітивних образів спілкується з такими ж примітивами. Інші хвалять його за щирість та енергію. Я схиляюся до другої думки, втім цього, звісно, слід було очікувати: адже я знав його в молодості, ми разом врятувалися з великого потопаючого континенту, і він залишився моїм другом. Моїм пайзаном, у певному сенсі.

Є й такі, які вказують на гнів, що його так часто випромінюють Скіпові роботи, гнів, який я вперше ясно розгледів у шістдесят дев’ятому, у в’єтнамській родині з пап’є-маше, що він підпалив під університетською бібліотекою під підсилений динаміками ритм «Янгбладз». Тож так. Щось у цьому, безперечно, є. Деякі роботи Скіпа смішні, деякі сумні, а деякі химерні, але більшість дихає гнівом. Майже всі його гіпсові, картонні та глиняні люди з закляклими в напрузі плечима ніби шепочуть: «Підпали мене, підпали і слухай, як я кричатиму». Бо насправді надворі й досі шістдесят дев’ятий, це все ще Меконг, і так буде завжди. «Гнів Стенлі Кірка — ось що надає цінності його роботам», — зазначив один критик під час виставки в Бостоні. Гадаю, той же самий гнів посприяв серцевому нападові, що стався в нього два місяці тому.

Його дружина зателефонувала і сказала, що Скіп хоче мене бачити. Лікарі вважають, що там нічого страшного немає, та Капітан насмілився з ними не погодитися. Мій старий пайзан Капітан Кірк думав, що помирає.