Скіп силкувався відновити дихання. Монітор біля його ліжка тривожно запищав. У палату зазирнула медсестра, але Скіп махнув, щоб вона йшла. Сигнали заспокоїлися до колишнього ритму, і вона вийшла. Коли медсестра зникла за дверима, Скіп спитав:

— Чому ми так реготали того дня, коли він упав? Це питання й досі мене мучить.

— Ага, і мене теж, — промовив я.

— То яка ж відповідь? Чому ми сміялися?

— Тому що ми люди. Певний час, десь між Вудстоком і розстрілом у Кентському університеті[50], ми вважали себе кимось іншим, але помилилися.

— Вважали себе зоряним пилом, — сказав Скіп з майже серйозним виразом обличчя.

— Думали, що ми золоті, — погодився я, засміявшись — і нам треба повернутися в райський сад.

— Нахилися, юний хіпі, — попросив Скіп. Я нахилився до нього. І побачив, що мій старий друг, який перехитрив Дірку, і Еберсоула, і заступника декана з роботи зі студентами, який обійшов своїх викладачів, благаючи допомоги, який навчив мене пити пиво глечиками і посилати «нахер» з десятком різних інтонацій, трішки сплакнув. Він простяг до мене руки. З роками вони схудли, і м’язи вже не напиналися, а обвисали. Я нахилився ще нижче й обійняв його.

— Ми намагалися, — прошепотів він мені на вухо. — Піте, ніколи про це не забувай. Ми намагалися.

Мабуть, і справді намагалися. По-своєму Керол намагалася більше, ніж будь-хто з нас, і заплатила найвищу ціну. Тобто, якщо не рахувати тих, хто загинув. І хоча ми забули мову, якою говорили в ті роки, — вона канула в небуття, як і розкльошені джинси, сорочки домашнього розфарбування, жакети Неру і плакати «ВБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ТЕ Ж САМЕ, ЩО ТРАХАТИ ЗАРАДИ ЦНОТЛИВОСТІ» — у пам’яті зрине слово чи два. Інформація, розумієте. Інформація. А іноді в снах і спогадах (що старшим я стаю, то більше вони, здається, зливаються) я відчуваю запах місця, де я розмовляв цією мовою з такою невимушеною авторитетністю: дух землі, аромат помаранчів і ледь-ледь вловимий запах квітів.

1983: Дай Бо’ здоров’ячка всім нам

1983. Сліпий Віллі

1983. Сліпий Віллі

6:15

6:15

Він прокидається під музику, завжди під музику. У перші затуманені миті нового дня його свідомість просто не може впоратися з пронизливим «біп-біп-біп» радіобудильника. Немов сміттєвоз, що дає задній хід. Але й музика о цій порі року теж нездала: станція з легкими мелодіями, на яку налаштований його радіогодинник, під зав’язку забила ефір різдвяними піснями, і цього ранку він прокидається під одну з двох-трьох з його списку найнестерпніших: голоси з придихом, сповнені фальшивого захвату. Хорал «Харе Крішна», чи то «Співаки Енді Вільямса», чи ще щось подібне. «Чи чуєш, що чую», — виспівують голоси з придихом, коли він випростується і сідає в ліжку, сонно кліпаючи. Волосся стирчить в усі боки. «Чи бачиш, що бачу я», — ведуть вони далі, коли він спускає ноги з ліжка, чалапає, кривлячись, по холодній підлозі до радіо і б’є по кнопці «Стоп». Обертається і бачить, що Шерон уже прибрала звичну оборонну позу: голова накрита подушкою, і видно тільки кремовий вигин плеча, мереживну бретельку нічної сорочки та пухнасте пасмо світлого волосся.