У потоці людей Білл входить до вестибюлю, мигцем зиркає вслід категоричному стерву, що звертає до газетного кіоску, тоді прямує до ліфтів зі старомодними показниками поверхів і позначками в стилі ар-деко. Тут кілька людей кивають йому, і він обмінюється з двома-трьома кількома словами, доки вони разом чекають на ліфт. Це ж усе-таки не потяг, де можна пересісти в інший вагон. До того ж будівля не з нових, і ліфти тут ледь повзуть і працюють, як їм хочеться.

— Як дружина, Білле? — запитує сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок з п’ятого поверху.

— Керол? Чудово.

— А дітлахи?

— Обоє добре.

Дітей у нього немає, а дружину звуть не Керол. Його дружина в дівоцтві Шерон Ен Донаг’ю, парафіяльна середня школа Сент-Ґебріела, випуск 1964-го року, але цього сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок ніколи не дізнається.

— Мабуть, чекають не дочекаються великого дня, — веде далі сухоребрий, його усмішка розтягується і перетворюється на щось невимовне. Біллові Ширмену він схожий на зображення Смерті, якою її бачать редактори коміксів: всуціль розширені очі, великі зуби і туго напнута блискуча шкіра. Від цього вищиру йому пригадується Там-Бой у долині А-Шау. Хлопці з другого батальйону вступили туди, неначе володарі світу, а вийшли, неначе обпалені біженці, що ступили на півакра пекла. У них були такі ж розширені очі й великі зуби. Такий самий вигляд залишився в них і через кілька днів в Донґ-Ха, де всі вони ніби змішалися докупи. У ліску часто все колотилося. І часто діялося за схемою: біг пес через овес.

— Ще й як, — погоджується він, — та Сара, здається, починає щось підозрювати щодо типа в червоному костюмі.

«Ліфте, ну давай, рухайся, — просить він подумки. — Господи, збав мене від цієї маячні».

— Так-так, таке трапляється, — каже сухоребрий. Його усмішка на мить згасає, ніби вони розмовляють про рак, а не про Санта-Клауса. — Скільки тепер Сарі?

— Вісім.

— А таке враження, ніби тільки рік чи два тому народилася. Та правильно, коли живеться весело, час так і летить, скажіть?

— Що правда, то правда, — відказує він, палко сподіваючись, що худорлявий замовкне. Тут нарешті двері одного з чотирьох ліфтів роззявляються й усі набиваються в кабіну.

Білл із сухоребрим разом минають частину коридору на п’ятому поверсі, а тоді худий зупиняється перед старомодними подвійними дверима зі словами «СТРАХУВАННЯ КОНСОЛІДЕЙТЕД» на одному з матових віконець і «ОЦІНЮВАННЯ СТРАХОВИХ ЗБИТКІВ ПО ВСІЙ АМЕРИЦІ» — на іншому. З-за дверей долинає приглушений стукіт клавіш і трохи гучніші дзвінки телефонів.

— Гарного дня, Білле.