— Ви як, готові до Різдва? — запитує сусід із сидіння біля проходу.

Він підводить голову, трохи суплячись, але вирішує, що це не якась значуща фраза, а просто балаканина, щоб згаяти час, яку деякі люди, здається, відчувають себе просто зобов’язаними говорити. Його сусід — товстун, і до обіду від нього неодмінно тхнутиме незалежно від того, скільки «Спід-стіка» він вилив на себе вранці. Проте він навіть не дивиться на Білла, тож нічого страшного.

— Та так, знаєте, — промовляє він, дивлячись на дипломат у себе між ногами, дипломат, у якому, крім клубка дощику, більше нічого немає. — Потроху набираюся атмосфери.

8:40

8:40

Він виходить з вокзалу Гранд-Централ разом з тисячею інших чоловіків і жінок у пальтах, здебільшого менеджерів середньої руки, прилизаних білочок, які до обіду щосили крутитимуться у своєму колесі. На мить він зупиняється, глибоко вдихаючи холодне сіре повітря. Лексингтон-авеню одяглася в гірлянди різдвяних вогників, а неподалік Санта-Клаус, з вигляду пуерторіканець, дзвонить у дзвіночок. Поруч з ним горщик для пожертвувань і мольберт з написом «ДОПОМОЖІТЬ БЕЗХАТЬКАМ НА РІЗДВО». І чоловік у синій краватці думає: «А як щодо краплинки правди в рекламі, Санто? Як щодо напису «ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ НА РІЗДВО З КОКАЇНЧІКОМ»»? Проте, проходячи повз, він кидає в казанок пару доларів. У нього гарні передчуття на цей день. Добре, що Шерон нагадала йому про дощик, а то б він, мабуть, забув його захопити; адже він завжди забуває такі речі, такі ось тонкощі.

Десятихвилинна прогулянка приводить його до його будівлі. Перед входом, стрибаючи з ноги на ногу і видихаючи хмаринки пари, стоїть чорний хлопчина років сімнадцяти в чорних джинсах і брудній червоній куртці з каптуром. Він раз у раз усміхається, показуючи золотий зуб. В одній руці тримає пом’яту паперову склянку з-під кави. У склянці лежить трохи дріб’язку і він ним раз у раз подзенькує.

— Дрібних не маєте? — питає він у перехожих, що потоком вливаються в обертові двері. — Може, маєте дрібні, сер? Може, кинете хоч пару дрібних, мем? На їдло зібрати хочу. Спасибі, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва вам. Може, маєте дрібні, дядьку? Може, четвертачок? Дякую. Може, кинете дрібних, мем?

Проходячи повз, Білл опускає в склянку чорного юнака п’ятак і дві десятки.

— Дякую, сер, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва.

— І тобі, — каже він.

Жінка, що йде поруч, супиться.

— Їх не варто заохочувати, — каже вона.

Білл знизує плечима і злегка присоромлено всміхається їй.

— Мені важко відмовити комусь на Різдво, — каже він їй.