— Що це таке?
— Якщо ви зрозуміли свої права так, як я вам їх пояснив, це визнання звинувачень у шпіонажі. Підпишете?
— Ви гадаєте, я підпишу визнання провини?
Буше не відчула, як її бавовняна накидка відкрилася. Агенти ФБР намагалися не дивитися нижче її рівня.
— Вас жодним чином не змушують підписувати цей документ. Я лише пропоную вам вибір, — сказав Монтґомері.
Попри свої численні вади, Стефані Буше не страждала на нерішучість. Вона вірила в себе й завжди вважала, що заслуговує на — ні, це належить їй по праву — успіх, кар’єру, багатство і те життя, яким вона жила. Лютий і жадібний вогонь, що палав у ній, вже давно загартував переконання, що вона не поступиться нікому і нічому. А це значило, що вона не дозволить цим тюхтіям заарештувати себе, це значило, що вона не дасть позбавити себе влади, титулу і поваги, якими супроводжується виборна посада. Це значило, що вона не сяде до в’язниці на все життя. Вона не дозволить цьому статися. Вона оглянула їхні обличчя.
— О’кей, я підпишу, — різко мовила вона.
Агенти перезирнулися. Один з них підступив і дістав із кишені ручку. Це був білий пластиковий «Скілкрафт» з написом «Уряд США» на боку. Буше глянула на ручку і відмахнулася.
— Міссі, подай мені ручку з мого столу, — сказала вона.
Міссі, яка до цього гарячково телефонувала скрізь, підійшла до дивана з чорно-бежевим «Montblanc Etoile» Буше.
Буше зняла ковпачок, нахилилася над документом і нашкрябала щось на лінії знизу.
— Так піде? — спитала вона.
Монтґомері взяв документ, поглянув на нього й усміхнувся.
— Не думаю, що формулювання «відсмокчіть» допустиме в суді. Але зробимо, як вам буде зручніше, — м’яко сказав він.
— А то що за тип? — сказала вона, вказуючи на Нейта.
Хвилина зніяковілої тиші, всі голови повернулися до Нейта.
Поки агенти, що стояли довкола дивана, відволіклися, Буше вдягла ковпачок на ручку, взялася за перлину на кінці защібки, витягнула голку мідного кольору і встромила у вену на руці. Нейт був єдиним, хто бачив, що вона зробила, скочив до дивана й вибив ручку з її рук.
Жоден із присутніх у вітальні Буше ніколи не чув про листолаза жахливого, як і про те, що ця дводюймова жовта жабка, що полюбляє сидіти на листі, водиться виключно в тихоокеанських тропічних лісах Колумбії. Токсиколог ФБР, з необхідними матеріалами під рукою, міг би повідомити їм, що батрахотоксин, який виділяє шкіра цих крихітних земноводних, є надзвичайно смертоносним для людини — цей нейротоксин викликає судоми, спричиняє параліч дихальних шляхів і серця. Першими батрахотоксин зібрали хіміки КГБ з Лабораторії № 12, яку називали