«Навіть не сподівайся», — подумав Ваня.

— Ми чекаємо, коли вона вийде на зв’язок, — сказав Єгоров.

Ще одна довга пауза. Домініка становила для президента загрозу більшу, ніж провал розвідки у Вашингтоні, більшу, ніж кріт у Службі.

— Вона має потрапити додому, — сказав Путін. — Переконайтеся, що вона в безпеці.

Що означало: «Переконайтеся, що вона ніколи — й нізащо — не прохопиться про intriga, справу, з Устиновим, чого б це не коштувало — якою б не була ціна». Зв’язок обірвався.

Домініка зникла; якщо не загинула, тоді, либонь, переховується десь. Де вона ховається, сама, в столиці Греції, було загадкою. Його маленький горобчик, певно, винахідливий, подумав він. Саме показували картинку кордону з сіро-білих мікроавтобусів грецької поліції навколо посольства Росії в Психіко. Греки не відкидали вірогідності, що російська втікачка шукатиме прихистку там.

У випусках новин фігурував також якийсь чоловік — імені Нєйта вони не мали. Чи Домініці вдалося витягнути з нього щось? Чи, може, ЦРУ вбило Домініку? Захопило її? Якщо вона жива, треба повернути її. Spasenie, порятунок, ще можливий.

Телефон на його столі забринів — це була зовнішня лінія, а отже, нічого важливого.

— Що там? — відрубав він.

На зв’язку був його помічник Дмитрій.

— Зовнішній дзвінок від офіцера, сер, — сказав той.

— Що за нісенітниці? — проревів Єгоров.

— Закордонний дзвінок,  — сказав Дмитрій. — З Греції.

Єгоров відчув, як волосся на його голові заворушилося.

— З’єднуйте, — наказав він.

З лінії долинув голос Домініки:

— Дядьку? Дядьку? Ви мене чуєте?

— Так, алло, дитино моя. Де ти?