— Правду кажучи, — мовив Бенфорд, спершу глянувши на Форсайта, потім — на Домініку, — ні. Але ми мусимо рухатися далі. Твоє повернення зараз важливіше, ніж будь-коли. Наразі це найголовніше завдання.

— Важливіше, ніж будь-коли? Ви повісили на мене відповідальність за вбивство цієї людини. Провели мене на його позицію. А якщо я відмовлюся, знаючи про те, що ви змусили мене зробити, генералова жертва буде марною.

Вона розвернулася й пішла в іншому напрямку. Дивилася на них, примруживши очі. Облямівка її сукні смикалась від тремтіння тіла.

— Ви нічим не кращі за них.

— Опануй себе. Для цього немає часу, — сказав Бенфорд. — Володя сказав би тобі те саме. Тобі потрібно готуватися до повернення в Росію. Ми мусимо скористатися перевагою в цій ситуації. Забезпечити твоє алібі офіцера, який розкрив крота, передав важливу інформацію, що дала змогу його заарештувати. Ти мусиш використати це для своєї кар’єри.

Бенфордове гало було блакитне, як альпійське озеро. Він був зосереджений, знервований, стривожений.

— Khren, — сказала Домініка, — гівно собаче. Ви не сказали мені правди. Я б ніколи на таке не погодилась.

Ніхто нічого не сказав. Просто стояли у вітальні, нерухомо, дивлячись одне на одного. Форсайт помітив, як Домініка задихала спокійніше, як розтислися її кулаки, розслабилось обличчя. Невже вона погодиться? Бенфорд порушив тишу:

— Маємо діяти швидко, — сказав він. — Домініко, то ти пристаєш? Можеш прийняти таке?

Домініка розправила плечі.

— Ні, Бенфорде, я не прийму цього, не можу.

Вона кинула погляд на Форсайта.

— Я тренований СВР офіцер розвідки, — сказала вона. — Я знаю, що таке Гра. Знаю про жертви, про те, що іноді довіра йти на gadkiy mery — огидні речі — в ім’я успіху операції.

Вона глянула на них обох.

— Однак є речі, важливіші за обов’язок. Повага і довіра. Між колегами і партнерами. Ви вимагаєте від мене цього; то чому ж і мені не можна вимагати цього й від вас?

— А я попрошу тебе не забувати й того, що ця ситуація — це те, чого прагнув сам Володя. І мені б не хотілося думати про те, що ми змарнували його відвагу, — сказав Бенфорд, почуваючи, як з-між його пальців витікає пісок.

Домініка кинула неуважний погляд на двох чоловіків, тоді повернулася і пішла до своєї кімнати, м’яко причинивши за собою двері. «Недобре», — подумав Форсайт. Повернувся до Бенфорда: