Спочатку Авіла не повірив власним вухам. Він не бачив причини, навіщо всесвітньовідомому вченому-комп’ютернику закладати бомбу в церкві.

— Ну ви ж військовий, адмірале, — пояснював Регент, — тож кому, як не вам, знати: молодий солдат, який у бою тисне на гачок, — це не головний винуватець убивства. Він пішак у руках більш могутніх — урядів, генералів, релігійних очільників — тих, хто або заплатив, або переконав його, що справа варта будь-якого заходу.

Авіла справді був добре знайомий із такою ситуацією.

— Те саме і з тероризмом, — продовжив Регент. — Найстрашніші не ті терористи, які встановлюють бомбу, а впливові лідери — ті, хто поширює ненависть серед людей, які втратили надію, надихає своїх пішаків на насильство. Тільки потужна і чорна душа може посіяти у світі зерна руйнації, схиляючи слабкодухих і довірливих до духовної нетерпимості, націоналізму чи ненависті.

Авіла не міг не погодитися.

— Теракти проти християн, — вів далі Регент, — ширяться по світу. Нові напади — це вже не стратегічно сплановані дії, а просто спонтанні злочини самотніх вовків, які відповідають на заклик до зброї, котрий чують від ворогів Христа. — Регент помовчав. — А до таких переконливих і могутніх ворогів я зараховую й атеїста Едмонда Кірша.

Тепер уже Авіла не дуже повірив Регентові. Попри огидні виступи проти християнства в Іспанії, учений ніколи й нікого не закликав до вбивства християн.

— Перш ніж сперечатися, — стомлено сказав голос по телефону, — дозвольте надати вам деяку інформацію. Про це ніхто не знає, адмірале, але той теракт, у якому загинула ваша сім’я… планувався як частина війни проти пальмаріанської церкви.

Авіла замислився — але все ж це було якось безглуздо: адже Севільський собор пальмаріанам не належить.

— Того ранку, коли було закладено вибухівку, — говорив Регент, — у соборі було четверо відомих діячів нашої церкви, які прийшли туди з метою залучити нових вірян. Саме на них спрямовувався удар. Одного з тих людей ви знаєте — це Марко. Решта троє загинули.

Думки Авіли закрутилися вихором, коли він уявив собі свого фізіотерапевта Марка, котрий втратив ногу.

— Наші вороги мають силу й мету, — продовжував голос. — Коли терористам не вдалося доступитися до нашого храму в Пальмар-де-Троя, вони пішли за нашими місіонерами в Севілью і зробили свою чорну справу там. Мені дуже шкода, адмірале. Зокрема й через цю трагедію пальмаріани вийшли на вас — ми почуваємось відповідальними за те, що у війні проти нас загинула ваша сім’я.

— Хто веде цю війну? — спитав Авіла, намагаючись сприйняти неймовірну заяву.