З такими втішними думками я зупиняю автівку на клаптику асфальту між сусідніми під’їзними доріжками навпроти будинку під номером двадцять три. Коротенькою стежкою підходжу до ґанку і натискаю дзвінок. Минає кілька секунд. Я простягаю руку, щоб знову натиснути дзвінок, коли крізь матове скло помічаю, як до дверей наближаються розмиті обриси людини. Чую, як брязкає ланцюжок, і двері відчиняються. Безпека понад усе, спадає мені на думку. Зрештою, воно й не дивно, якщо пригадати, ким він працював.

— Едвард Адамс?

— Так.

Він простягає руку. Мить повагавшись, я тисну її.

Востаннє я бачив офіцера Томаса зблизька того дня, коли він стояв на порозі нашого будинку тридцять років тому. Він досі худорлявий, але не такий високий, яким я його пам’ятаю. Вочевидь, це тому, що я сам відтоді добряче підріс, проте з віком люди справді трохи маліють. Колись темне волосся тепер переважно сиве та здебільшого повипадало. Квадратне обличчя вже не таке кутасте і якесь виснажене. Він досі нагадує здоровецьку фігурку з «Lego», але вже трохи розплавлену.

— Дякую, що погодилися зустрітись, — кажу я.

— Мушу визнати, я сумнівався… та, мабуть, Хлоя розпалила мою цікавість. — Він відступає всередину. — Проходьте.

Я заходжу до маленького вузького коридору. Вчувається легенький запах зіпсованої їжі й різкий аромат освіжувача повітря. Аж надто різкий.

— Вітальня прямо і ліворуч.

Я йду вперед і відчиняю двері до напрочуд великої вітальні з просілими бежевими канапами та квітчастими шторами. Припускаю, що їх обирала колишня господиня.

За словами Хлої, її дід перебрався на південь кілька років тому, після виходу на пенсію. Через два-три роки після того померла його дружина. Цікаво, чи саме тоді він вирішив, що досить білити хату й виривати в саду бур’яни.

Томас жестом запрошує мене сідати на ту канапу, що не така зношена.

— Щось вип’єте?

— Е-е-е… ні, дякую. Я нещодавно пив каву. — Брехня, але не хочу перетворювати цей візит на дружні посиденьки, тим більше, коли йтиметься про таку серйозну тему.

— Добре. — Він хвильку стоїть, трохи розгублений.

Мабуть, його навідують нечасто. Він не знає, як себе поводити, коли в нього вдома є гості. Трохи схоже на мене.

Нарешті він сідає і згортає руки на колінах.

— Отож, справа Елізи Ренделл. Минуло багато часу. Ви були одним з тих дітей, які знайшли її тіло?

— Так.

— А тепер у вас є теорія про її справжнього вбивцю?