Я обертаюся. Колишній полісмен наближається до мене.

— Напевно, я мав би дати вам по пиці за те, що ви тільки-но сказали…

Я відчуваю, що зараз буде «але». Принаймні сподіваюся на це.

— Але ваша теорія про те, що Елізу з кимось переплутали, досить цікава.

— І хибна.

— Може, й ні. Можливо, йдеться про іншу людину.

— Що ви маєте на увазі?

— Окрім містера Геллорана, більше ні в кого не було мотиву вбивати Елізу. А от Ханну? Знаєте, у той час отець Мартін мав багато послідовників. Якби комусь із них було відомо про його стосунки з нею, про дитину, хтось із них міг приревнувати її — до божевілля — і вбити.

Я обмірковую його слова.

— Але ви не знаєте, де всі вони зараз?

— Ні.

— Зрозуміло.

Томас потирає бороду. Схоже, він щось обдумує. Нарешті каже:

— Тієї ночі, коли я шукав Ханну біля лісу, я когось бачив. Було темно, і я був на певній відстані, але він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував.

— Не пригадую, щоб у тій справі були ще якісь підозрювані.

— Бо їх і не було.

— Чому?

— Навіщо шукати ще когось, якщо вже є вбивця, який, до всього, мертвий. Дуже зручно, не треба витрачатися на суд. До того ж із таким описом далеко не зайдеш.

Він має слушність. Це навряд чи допомогло б.

— Тридцять років — то вельми багато часу. Ви ж розумієте, що можете й не дістати тих відповідей, які шукаєте…