— Він дістав по заслузі. — Томас криво посміхається. — Мабуть, за це я маю дякувати вашому батькові.

— Мабуть.

Він зітхає.

— Ханна не була бездоганна. Вона була звичайним підлітком. У нас траплялися звичні для батьків і дітей сварки, через макіяж чи довжину її спідниці. Коли Ханна приєдналася до релігійної братії отця Мартіна, я навіть утішився. Я думав, що це піде їй на користь. — Гіркий смішок. — Хто ж знав, що я так схибив? Він зіпсував її. Раніше ми були близькі, а після того ми тільки те й робили, що постійно сварилися.

— Ви сварилися того дня, коли Елізу було вбито?

Він киває.

— Так. То була одна з найгірших наших сварок.

— Чому?

— Бо вона ходила навідувати його до пансіонату. Щоб сказати, що залишить дитину і чекатиме його одужання.

— Вона була в нього закохана.

— Вона була дитиною. Вона не знала, що таке кохання. — Томас хитає головою. — У вас є діти, Еде?

— Немає.

— Мудре рішення. З моменту свого народження діти заповнюють ваше серце любов’ю… і страхом. Особливо маленькі дівчатка. Ви хочете від усього їх захистити. А коли вам це не вдається, ви відчуваєте, що не виконали свого батьківського обов’язку. Ви вберегли себе від добрячої порції болю.

Я ніяково соваюся на канапі. Хоч я б не сказав, що в кімнаті дуже тепло, мені чомусь страшенно гаряче, я не маю чим дихати. Я пробую повернути розмову до основної теми.

— Отже, ви казали, що Ханна ходила відвідувати отця Мартіна того дня, коли вбили Елізу?

Він збирається на думці.

— Так. Ми страшенно посварилися. Вона вибігла з дому. До вечері вона не повернулась. Саме тому того вечора я був у місті. Шукав її.

— Ви були біля лісу?

— Я подумав, що вона могла піти туди. Я знаю, що вони інколи там зустрічалися. — Він супиться. — Якби я знав раніше.

— Містер Геллоран та Еліза теж зустрічалися в лісі.