Я киваю.

— Розумію.

— Ні. Нічого ви не розумієте. Вона все, що в мене лишилось.

— А як же Ханна?

— Я втратив доньку багато років тому. А сьогодні моя онука вперше вийшла зі мною на зв’язок після того, як ми майже два роки не спілкувалися. Якщо розмова з вами означає, що я знову її побачу, я готовий це зробити. Це ви розумієте?

— Ви хочете, щоб я переконав її приїхати до вас?

— Схоже, вона до вас прислухається.

Не дуже, але вона таки переді мною завинила.

— Зроблю все, що в моїй силі.

— Добре. Більшого я не прошу. — Томас відкидається на спинку канапи. — Що саме вас цікавить?

— Як ви ставитеся до отця Мартіна?

Він пирхає.

— Я думав, що це, хай йому трясця, і так зрозуміло.

— А до Ханни?

— Вона була моєю донькою. Я любив її. Досі люблю.

— А коли вона завагітніла?

— Я був розчарований. А який батько не був би? А ще я розлютився. Либонь, тому вона й збрехала мені про справжнього батька дитини.

— Про Шона Купера.

— Так. Краще б вона цього не робила. Пізніше я почувався паршиво, через те що наговорив на хлопця. Але тоді, якби він був живий, я б його вбив.

— Так, як намагалися вбити отця Мартіна?