— Саме так.

— Ви думаєте, що поліція помилилась?

— Ми всі помилилися.

Він потирає підборіддя.

— Непрямі докази були доволі переконливі. Але це й усе, що ми мали. Непрямі докази. Якби Геллоран себе не порішив, не певен, що в поліції вистачило б доказів для закриття цієї справи. Єдиним суттєвим доказом був той перстень.

Я відчуваю, як паленіють мої щоки. Навіть зараз. Перстень. Клятий перстень.

— Але не було знаряддя убивства чи слідів крові. — Я вмовкаю. — І, звісно ж, її голову так і не знайшли.

Томас пильніше до мене приглядається — і тридцяти років як не було. Його очі мовби заново загоряються.

— То яка у вас теорія? — питає він, подаючись трохи вперед.

— Чи можу я спочатку поставити вам ще кілька запитань?

— Можете, але зважте на те, що я не розслідував ту справу. Я був рядовим офіцером.

— Не про розслідування. Про вашу доньку і отця Мартіна.

Він напружується.

— Не розумію, до чого тут це.

До всього, думаю я.

— Просто зробіть мені таку послугу.

— Я можу просто виставити вас за двері.

— Можете.

Чекаю. Тепер його хід. Я бачу, що він хоче мене прогнати, але маю надію, що цікавість і старі інстинкти поліціянта візьмуть гору.

— Ну добре, — каже він. — Зроблю вам послугу. Але це тільки заради Хлої.