— А що він заправляв? — спитала Голлі. — Не фургон?

Навідне питання, Білл би цього не схвалив, та Голлі не втрималася.

— Не знаю. Не впевнена, що про це писали в газетах. Мабуть, свій пікап. У нього був «тахо», весь такий наворочений. Шини на замовлення, повсюди хром. І критий кузов. Може, там він їх і ховав. Одурманив наркотиками, поки не наготувався… сама розумієш… скористатися з них.

— У-у-уф, — видала Голлі, також мимоволі.

Кенді Вілсон кивнула.

— Ага. Такі речі навіть уявляти не хочеться, але зарадити собі не можеш. Принаймні я не можу. А ще знайшли його ДНК, це ти точно маєш знати, бо в газетах писали.

— Так.

— І я сама його бачила того тижня, бо він одного дня прийшов до лікарні. «Що, робота ніяк не відпускає?» — спитала я його. Він нічого не відповів, тільки бридко посміхнувся й пішов собі далі крилом «Б». Ніколи не бачила, щоб він так посміхався, ніколи. Ручаюся, що в нього ще була кров під нігтями. Може, навіть на члені та яйцях. Господи, аж мурашня по тілу бігає, як про це подумаю.

Голлі теж відчула мурашню, але нічого не сказала, тільки сьорбнула пива й спитала, якого числа це трапилось.

— Хоч убий, не пригадаю, та вже після зникнення дівчаток. Але знаєш що? Мабуть, я таки скажу тобі точну дату, бо того дня після роботи в мене був запис до перукаря. Волосся фарбувала. Відтоді так і ходила по салонах, сама бачиш. Хвилинку.

Вона пішла до маленького столика в кутку кімнати, знайшла свій денник і погортала сторінки.

— Ось воно, «Волосовище Деббі», двадцять шостого квітня.

Голлі занотувала й додала знак оклику. Це був день, коли Террі востаннє ходив до батька. Наступного дня він із родиною сів на літак додому.

— Пітер Мейтленд був знайомий із містером Голмзом?

Вілсон розсміялася.

— Пітер Мейтленд ні з ким направду не знайомий, любонько. Минулого року було кілька днів при пам’яті, і навіть на початку цього року він зумів самотужки дістатися до кафетерію та попросити собі шоколаду — найдовше вони пам’ятають саме те, що їм подобається найбільше. Тепер він просто сидить і витріщається. Як у мене колись почнеться така срань, то я ковтну жменьку пігулок і помру, поки ще матиму достатньо справних клітин у мозку й пам’ятатиму, для чого ті пігулки. Але якщо спитаєш, чи був Гіт знайомий з Мейтлендом, то — так, ще б пак. Деякі санітари переходять із місця на місце, але Гіт, в основному, тримався палат із непарними номерами в крилі «Б». Казав частенько, що деякі пацієнти його пізнають, хоч і мізки вже неробочі. А Мейтленд лежить у палаті «5-Б».

— Він заходив до палати Мейтленда в той день, коли ти його бачила?