— Неодмінно, — відповіла Голлі.
Коли вона вже виходила за двері, Кенді сказала:
— Ти про його матір знаєш, так? Що вона зробила після того, як Гіт порішив себе в тюрмі?
Голлі завмерла, затиснувши в руці ключ.
— Ні.
— То сталося через місяць. Мабуть, ти недалеко зайшла в своєму слідстві. Вона повісилася. Точно як він, тільки в підвалі, а не в тюремній камері.
— Ні фіга собі! Вона лишила записку?
— Цього не знаю, — відповіла Кенді, — але саме там, у підвалі, копи знайшли ті закривавлені трусики. З Вінні, Тигрою та Ру. Як твій єдиний син таке накоїть, чи є сенс лишати якусь записку?
9
9
Коли Голлі вагалася, що їй робити далі, то майже повсякчас навідувалась або до «Міжнародного дому млинців», або до «Денніз». В обох закладах із ранку до вечора подавали сніданок — домашні страви, що їх можна було неквапливо їсти й не турбуватися через винні карти чи настирних офіціантів. «Млинці» знайшлися неподалік від готелю Голлі.
Усівшись за двомісним столиком у куточку, вона замовила млинців (малий стос), бовтанку з одного яйця й картопляники (вони у «Млинцях» завжди були смачні). Чекаючи на їжу, Голлі ввімкнула ноутбук, узялася шукати в інтернеті номер Ралфа Андерсона і не знайшла. Воно й не дивно — офіцери поліції майже завжди виключали з довідників особисті телефони. І попри те, вона б усе одно могла його дістати (Білл навчив її кільком трюкам). Їй
— Він — «Мейсіз», а я — «Ґімблз», — мовила Голлі.
— Що кажете, любочко? — це була офіціантка, яка принесла її вечірню трапезу.
— Просто кажу, що дуже зголодніла, — відповіла Голлі.
— Сподіваюся, бо жувати тут багато, — вона поставила тарілки. — Хоча, тільки без образ, трохи попід’їсти вам не завадить. Надто ви худа.
— У мене був друг, який постійно таке казав, — мовила Голлі й раптом мало не розплакалася.
Ці слова — «у мене був друг». Час спливав і, звісно ж, лікував усі душевні рани, але Боже мій, як повільно вони загоювалися. І яке провалля пролягає між словами «у мене є» й «у мене був».