Голлі взяла своє лате, випила півсклянки великими ковтками, а тоді втупила широко розплющені очі в тінисту глиби­ну парку. Глянула на «Фітбіт». Пульс галопував зі швидкістю сто десять ударів на хвилину, і рухав ним аж ніяк не кофеїн.

Вона повернулася до архівів «Дейлі ньюз» і прогортала новини за травень і червень, стежачи за розвитком історії. На відміну від Террі Мейтленда, Гіт Голмз пережив своє досудове слухання, але так само, як і Террі (Джинні Андерсон назвала б це збіжністю), не встиг потрапити до суду за вбивство Ембер і Джолін Говард. Сьомого червня він вчинив самогубство в окружній в’язниці Монтґомері.

Голлі знову звірилася з «Фітбіт» і побачила, що пульс підскочив до ста двадцяти. І попри те вижлуктила решту напою. Живи на межі.

«Білле, тебе так бракує в цій справі. Надзвичайно бракує. І Джером — його теж. Ми втрьох схопили б цього поні за віжки й понеслися б на ньому аж до самого фінішу».

Але Білл помер, Джером був в Ірландії, а в Голлі ніяк не виходило зрушитися з мертвої точки. Принаймні самотужки їй не впоратись. Але це не означало, що в Дейтоні їй більш нема чого робити. Ні, справи ще лишилися.

Вона повернулася до готелю, замовила собі в номер сендвіч (до біса ці витрати) і розкрила ноутбук. Додала нові здобутки до нотаток, які зробила під час телефонної розмови з Алеком Пеллі. Голлі вдивлялася в екран, прокручувала текст вгору й униз, аж тоді в голові виринула стара промовка її матері: «“Мейсіз” не ділиться секретами з “Ґімблз”» [181]. Дейтонська поліція не знала про вбивство Френка Пітерсона, а поліція Флінт-Сіті — про вбивство сестер Говард. І нічого дивного. Убивства відбулися в різних частинах країни з інтервалом у кілька місяців. Ніхто не знав, що Террі побував в обох місцях, ніхто не знав про зв’язок із клінікою Гейсмана. Крізь кожну кримінальну справу пролягала інформаційна магістраль, і в цьому випадку дорога була розмита принаймні у двох місцях.

— Але я знаю, — сказала Голлі. — Знаю хоч щось. Тільки от…

Від стуку у двері вона аж підстрибнула. Запустила до номера офіціанта, розписалася на чеку, додала десять відсотків чайових (пересвідчившись, що в рахунок їх не включено) і поспіхом виставила чоловіка за двері. Тоді вона почала міряти кроками кімнату, раз у раз вгризаючись у сендвіч із беконом, томатом і салатом, але смаку не відчуваючи.

Чого вона не знала такого, що ще можна дізнатися? Її непокоїла, мало не переслідувала думка, що вона намагається скласти мозаїку-пазл, у якій бракує певних фрагментів. Бракує не тому, що Алек Пеллі зумисне приховав від неї інформацію — ні, Голлі так не вважала. Але, можливо, тому, що деякі факти, вкрай важливі факти, йому здавались неважливими.