— Мем? Медсестро? Перепрошую.

Жінка озирнулася. Зморшкувате обличчя й передчасно посивіле волосся затятого курця, тож вік було важко визначити. Сорок п’ять, може, п’ятдесят років. Без обручки.

— Чим я можу вам допомогти?

— Як допоможете, то я заплачý, — сказала Голлі. — Сотню доларів готівкою, якщо ви розповісте мені про Гіта Голмза і його зв’язок із Террі Мейтлендом.

— Ви за мною з роботи їхали?

— Власне, так.

Жінка насупилась.

— Ви репортерка? Місіс Келлі казала, що в клініці вешталася репортерка, і пообіцяла звільнити кожного, хто з нею заговорить.

— Я та жінка, про яку вона казала, тільки я не репортер. Я — слідчий, і місіс Келлі ніколи не дізнається, що ви зі мною говорили.

— Покажіть якесь посвідчення.

Голлі простягнула їй водійські права й картку представника «Що впало, те пропало», яка давала право брати клієнтів на поруки. Жінка прискіпливо їх роздивилася, тоді повернула.

— Я Кенді Вілсон.

— Приємно з вами познайомитися.

— Угу, то добре, тільки якщо я ризикуватиму своїм робочим місцем, то візьму з вас двісті баксів, — вона замовкла, потім додала: — І ще п’ятдесят.

— Гаразд, — погодилася Голлі.

Вона здогадувалася, що може вмовити цю жінку і на дві­сті, і навіть на сто п’ятдесят, але торгуватися Голлі не любила (її мати називала це «перечитися»). А ще скидалося на те, що цій пані вкрай потрібні гроші.

— Краще ходімо всередину, — сказала Вілсон. — Сусіди в нас довгоносі.

  8