Джинні Андерсон прокинулась о четвертій ранку з повним міхуром — як завжди траплялося в цю ранню годину. Зазвичай вона скористалася б убиральнею при спальні, але відколи пристрелили Террі Мейтленда, Ралф погано спав, і сьогодні його сон був особливо неспокійний. Джинні встала з ліжка й пішла до ванної в протилежному кінці коридору, повз двері до спальні Дерека. Вона подумала було спустити після себе воду, та вирішила, що навіть цей звук може Ралфа розбудити. Почекає до ранку.
«Ще дві годинки, Господи, — подумала вона, виходячи з ванної. — Ще дві годинки міцного сну, ось і все, що я…»
Джинні зупинилася на півдорозі до спальні. Коли вона виходила в туалет, то на першому поверсі було темно, так? Звісна річ, вона ще не до кінця тоді прокинулася, та все одно помітила б, що горить світло.
«А ти в цьому певна?»
Ні, не зовсім, але зараз на першому поверсі точно горіло світло. Біле світло. Тьмяне. Те, що над плитою.
Джинні підійшла до сходів і зупинилась, позираючи на світло, замислено насупивши брови. А вони ввімкнули сигналізацію перед тим, як лягати спати? Так. Андерсони взяли собі за правило ставити будинок на сигналізацію перед сном. Джинні вмикала, Ралф перевіряв, чи все працює, і тоді вони піднімалися до себе в спальню. Хтось один обов’язково вмикав сигналізацію, але перевірка, як і Ралфів неспокійний сон, з’явилася тільки після смерті Террі Мейтленда.
Джинні подумала було розбудити чоловіка, але вирішила, що не варто. Йому треба поспати. Потім надумала піти по його табельний револьвер, що лежав у стінній шафі на горішній поличці, але дверцята шафи риплять, і від цього Ралф точно прокинеться. Та чи це не параноя? Мабуть, світло горіло вже тоді, коли вона пішла в туалет, і просто його не помітила. А може, воно саме ввімкнулося, через якусь технічну несправність. Джинні тихо спустилася на перший поверх, машинально наступивши на лівий бік третьої сходинки і на правий бік дев’ятої, щоб не рипіли.
Вона підійшла до дверей на кухню й зазирнула за одвірок, відчуваючи, що поводиться безглуздо — і водночас аж ніяк не безглуздо. Зітхнула, здмухнувши з лоба пасмо. На кухні нікого не було. Джинні рушила до плити, щоб вимкнути світло, і зупинилася. Біля кухонного столу мали стояти чотири стільці, три для родини і ще один, який вони називали гостьовим. Але тепер їх було тільки три.
— Не рухайся, — сказав хтось. — Як поворухнешся, я тебе вб’ю. Як закричиш, я тебе вб’ю.
Джинні завмерла; серце стукотіло відбійним молотком, волосся на потилиці заворушилося. Якби вона не сходила в туалет, перш ніж сюди спускатися, то по ногах би вже текла сеча, збираючись у калюжу на підлозі. Чоловік, який прокрався до будинку, сидів на гостьовому стільці у вітальні, за арковим прорізом, у тіні, тож тулуб вище колін не проглядався. На ньому були вицвілі джинси й мокасини без шкарпеток. Шкіра біля кісточок поцяткована червоними ранками, як при псоріазі. Верхня частина тіла — лиш нечіткий силует. Джинні розгледіла тільки, що в нього були широкі, трохи згорблені плечі — не від утоми, а від такої кількості перекачаних м’язів, що їх просто неможливо було розправити. Дивно, що впадає в око в такі моменти. Жах відбив звичну здатність мозку до фільтрування, й упередження більше не стримувало потоку інформації. Це той самий чоловік, що вбив Френка Пітерсона. Чоловік, що вгризся в хлопчика, мов дика тварина, і зґвалтував його гілкою. І тепер він фізично був у неї вдома, а вона стояла перед ним у коротенькій піжамці, із сосками, що стирчали, мов автомобільні фари.