Госкінз підняв руку і притис долоню до потилиці. Тіло зреагувало миттєво: жаскі імпульси болю, що проймали від скронь до плечей. Джек поглянув на долоню й побачив, що вона вщент вимазана кров’ю.

— У тебе рак, — повідомив йому силует за шторкою. — Він удерся тобі в лімфовузли, у горлянку, носову порожнину. Він сягнув твоїх очей, Джеку. Він виїдає тобі очі. І скоро ти його побачиш, ці маленькі сірі кавалки злоякісного раку, що застелятимуть тобі погляд. Знаєш, звідки він у тебе взявся?

Джек, безумовно, знав. У тауншипі Кеннінґ, коли ця істо­та його торкнулася. Коли попестила його.

— Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?

— Так, — прошепотів Джек і заплакав. — Забери. Будь ласка, забери його.

— А ти зробиш те, що я попрошу?

— Так.

— Без вагань?

— Так!

— Вірю. Ти ж не даси підстав не вірити тобі, так?

— Так! Так!

— Добре. А тепер підітрися. Від тебе смердить.

Рука з «НІЯК» пропала, та силует так само витріщався на Джека крізь душову шторку. Зрештою, це не людина. Це гірше за всяку людину, яку носила земля. Госкінз потягнувся по туалетний папір, усвідомлюючи, що валиться набік із унітаза і що світ зіщулюється й тьмяніє. І це було добре. Він упав, але болю не відчув. Знепритомнів, перш ніж ляснутись об підлогу.

  2