— Треба з’їздити в одне місце, — мовив гість. — Тобто якщо не хочеш померти як твоя мати. Пам’ятаєш, як вона кричала?

Так, Джек пам’ятав. Аж поки в неї не лишилось сил кричати.

— Аж поки в неї не лишилось сил кричати, — сказав пасажир.

Рука торкнулася стегна, дуже легко торкнулася, і Джек зрозумів, що невдовзі в тому місці пектиме так само, як і на зашийку. Штани ніяк не могли його захистити, отрута просякне крізь них.

— Так, пам’ятаєш. Як таке забудеш?

— Куди ти хочеш, щоб я поїхав?

Пасажир розповів, і доторк тої жахливої руки зник. Джек розплющив очі й роззирнувся. Протилежний кінець широкого переднього сидіння був порожній. У будинку Андерсонів уже згасло світло. Джек поглянув на годинник і побачив, що була за чверть одинадцята. То він спав. І навіть міг себе переконати, що то був лиш сон. Дуже кепський сон. Якби не одна штука.

Джек завів двигун і витиснув зчеплення. Він заправиться на станції «Здоров», що на Трасі 17 за містом. Підхоже місце, бо в нічну зміну там працював хлопець на ім’я Коді, і в нього завжди був добрячий запас маленьких білих пігулок. Коді продавав їх далекобійникам, які або гнали на північ до Чикаґо, або на південь до Техасу. Джек Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті візьме ці пігулки задарма.

На приладовій дошці вантажівки назбирався пил. На першому червоному світлофорі Джек похилився праворуч і змахнув бруд, позбавившись тим самим слова, яке пальцем накреслив його гість.

МУШУ.

Всесвіту краю немає

Всесвіту краю немає

  26 липня

  1

Сон Ралфа видався неглибокий та уривчастий через кошмари. В одному з них він тримав на руках присмертного Террі Мейтленда, і Террі казав йому: «Ти обікрав моїх дітей».