Доларгайд годував його четвертаками, доки Реба не сказала:

– Алло?

Окрім її голосу, він чув шуми темної кімнати.

– Привіт, Ребо, – мовив він.

– Привіт, Ді. Як почуваєшся?

Доларгайду було погано чутно через машини, що проїжджали обабіч будки.

– Окей.

– Схоже, ти з телефона-автомата. Я гадала, що ти вдома, хворієш.

– Я хочу поговорити з тобою, потім.

– Окей. Зателефонуй пізніше, гаразд?

– Мені треба… зустрітися з тобою.

– Я хочу, аби ти зі мною зустрівся, але сьогодні ввечері не можу. Робота. Ти зателефонуєш?

– Ага. Якщо нічого не…

– Прошу?

– Так.

– Я дійсно хочу, аби ти чимшвидше приїхав, Ді.

– Ага. Бувай… Ребо.

Так. Із груднини до живота струменів страх. Доларгайд стиснув його й перейшов дорогу.

По вівторках до Бруклінського музею можна потрапити крізь одинарні двері, розташовані далеко з правого боку. Доларгайд зайшов слідом за чотирма студентами. Молоді художники скинули наплічники й торби біля стіни й дістали пропуски. Охоронець за столом їх перевірив. Потім підійшов до Доларгайда:

– Вам призначено зустріч?