– Так, дякую, Джуліо.

Чоловік вийшов.

Міс Гарпер повернулася до столу зі своєю коробкою Соландера.

– Вибачте, містере Крейн. Джуліо сьогодні витирає пил і зачищає кілька потьмянілих рам.

Вона розкрила коробку й дістала з неї білу картонну теку.

– Як ви розумієте, торкатися картини вам заборонено. Я сама її покажу – такі правила. Окей?

Доларгайд кивнув. Він був не в змозі говорити.

Вона розгорнула теку й прибрала пластиковий аркуш із м’якою прокладкою.

Ось вона – «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце». Дракон-чоловік лютує над жінкою, що розпростерлась біля його ніг і благає, заплутавшись у звою хвоста.

Маленька картина, так, проте яка сильна. Приголомшлива. Найкращі репродукції не можуть передати всі деталі, всі кольори.

Доларгайд умить побачив її ясно, цілком і повністю – напис Блейка на полях, дві брунатні цятки з правого краю аркуша. Картина геть захопила його. То було занадто… кольори набагато яскравіші.

Поглянь на Жінку, загорнуту в Драконів хвіст. Поглянь.

Він побачив, що її волосся – точно такого ж кольору, як і в Реби Макклейн. Побачив, що перебуває за двадцять футів126 від дверей. Він стримував у собі голоси.

«Сподіваюсь, я тебе не дуже шокувала», – сказала Реба Макклейн.

– Виявляється, він використовував як пастелі, так і акварель, – говорила Пола Гарпер.

Вона стояла під таким кутом, щоб мати змогу спостерігати, що він робить. Її очі не полишали картини.

Доларгайд засунув руку під сорочку.

Десь задзвонив телефон. Друкарська машинка замовкла. З крайньої кабінки показалась голова жінки.

– Поло, тобі телефонують. Твоя мати.

Міс Гарпер не обертала голови. Очі ні на мить не відривалися від Доларгайда чи картини.