– Я п’ю кобальт123, – мовив він.

– Не хочете посидіти кілька хвилин?

Від цього чоловіка дійсно віддавало слабким хімічним запахом.

– Ні. Йдіть. Я за вами.

І ти, бабусю, мені не завадиш. Хай тобі трясця, я б тебе вбив, якби ти вже не померла. Уже померла. Уже померла. Бабуся вже померла! Мертва зараз, мертва навіки. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре.

Але інший ще не помер, і Доларгайд це знав.

Крізь гущу страху він пішов за міс Гарпер.

Вони ступили крізь двостулкові двері до відділу дослідження й зберігання картин. Доларгайд хутко роззирнувся. Довга, тиха кімната з гарним освітленням і крутними стелажами із запнутими картинами. Уздовж стіни – ряд невеликих офісних кабінок. Двері дальньої кабінки були прочинені, крізь них лунало клацання друкарської машинки.

Інших людей, окрім Поли Гарпер, він не помітив.

Жінка привела його до високого робочого столу й принесла стілець.

– Зачекайте тут. Зараз я винесу вам картину.

Вона зникла за стелажами.

Доларгайд розстебнув ґудзик на животі.

Міс Гарпер уже поверталася. У руках вона несла пласку чорну коробку, не більшу за портфель. Картина була там. Як їй вистачало сил її нести? Доларгайд ніколи не мислив про неї як про щось пласке. Він бачив виміри в каталогах – 17 ⅛ на 13 ½ дюйма124, – але не звертав уваги. Очікував, що полотно буде величезним. Але картина виявилася маленькою. Маленька картина, тут, у тихій кімнаті. Він ніколи до цього не усвідомлював, скільки сил Дракон черпав із того старого будинку в саду.

Міс Гарпер щось говорила:

– …доводиться тримати в цій коробці Соландера125, бо від сонця фарби тьмяніють. Тому ми нечасто виставляємо картину на загал.

Вона поклала кейс на стіл і відгорнула краї. Шерхіт біля двостулкових дверей.

– Перепрошую, я маю відчинити двері Джуліо.

Вона загорнула краї теки й понесла її з собою до скляних дверей. За ними чекав чоловік із тачкою на колесах. Міс Гарпер притримала двері, поки він його вкотив.

– Отут, окей?