Він кивнув.

– Я небагато про нього читала. Його згадують лише у виносках як Блейкового патрона. Цікава тема?

– Я щойно розпочав. Доведеться їхати в Англію.

– Здається, в Національній галереї є дві акварелі, що він написав для Баттса. Ви вже бачили?

– Ще ні.

– Їм краще заздалегідь написати.

Доларгайд кивнув. Прийшов ліфт.

П’ятий поверх. У тілі трохи поколювало, хоч у руках і ногах було достатньо крові. Скоро лишиться тільки один вибір – так або ні. Якщо все піде шкереберть, то живим він не дасться.

Жінка повела його коридором американських портретистів. Цим шляхом він іще не ходив. Але міг визначити, де перебуває. Усе гаразд.

Але в тому коридорі на нього дещо чекало, і коли він те побачив, то прикипів до місця.

Пола Гарпер відчула, що за нею ніхто не йде, й озирнулася.

Доларгайд нерухомо стояв перед нішею в стіні портретів.

Вона повернулася до нього й побачила, на що він дивиться.

– Це один із портретів Ґілберта Стюарта, Джордж Вашингтон, – сказала вона.

А от і ні.

– На доларовій банкноті схоже зображення. Його називають Лансдаунівським портретом, бо Стюарт написав його для маркіза Лансдауна на знак подяки за підтримку Американської революції… З вами все гаразд, містере Крейн?

Доларгайд зблід. Ця картина була гіршою за будь-які банкноти, що він узагалі бачив. З полотна в рамі на нього витріщався Вашингтон із навислими повіками й поганими вставними зубами. Господи, він так схожий на бабусю. Доларгайд відчув себе малим хлопчиком із гумовим ножиком.

– Містере Крейн, з вами все добре?

Відповідай, або все пропало. Перебори. Господи Боже, чоловіче, як до-о-о-обре. ТИ НАЙБРУДНІШИЙ… Ні.

Скажи щось.