50

Ранковий вітер був теплим і вологим. Гнав клаптики хмар понад почорнілими димовими трубами, де колись стояв будинок Доларгайда. Низько над полями стелився димок.

На вугілля впали кілька крапель дощу і вибухнули маленькими клубами пари й попелу.

Неподалік стояв пожежний автомобіль із увімкненою блимавкою.

С. Ф. Ейнсворт, голова відділу вибухівки ФБР, стояв із Ґремом з навітряного боку руйновища й проливав каву з термоса.

Ейнсворт зіщулився, коли місцевий пожежно-технічний експерт почав розгрібати попіл граблями.

– Слава Богу, що їм ще заспекотно туди лізти, – сказав він краєм рота.

Із представниками місцевої влади Ейнсворт поводився по-обачному привітно. Із Ґремом він міг говорити відверто.

– Чорт, доведеться протовплюватися. Тут, бляха, справжня індича ферма129 зчиниться, щойно спецпредставники й констеблі доїдять свої млинці й посеруть. А тоді злетяться сюди на допомогу.

Поки з Вашингтона не приїхав улюблений «підривний» фургон Ейнсворта, голові довелось обходитися тим, що він привіз із собою літаком. Він дістав із багажника патрульної машини вицвілу брезентову сумку, якої користуються морські піхотинці, й розпакував свою білизну з номексу130, азбестові черевики й робу.

– Вілле, можеш описати мені вибух?

– Яскраве світло, спалахнуло й згасло. Потім потемніло внизу. Купа всього злетіло в повітря: віконні рами, пласкі шматки покрівлі, навсібіч летіли уламки й падали в полях. Ще була ударна хвиля, потім здійнявся вітер. Дмухнув від будинку, потім навспак. Здавалося, що він мало не загасив усе полум’я.

– Вогонь добре палав, коли стався вибух?

– Так, уже виривався крізь дах і вікна нагорі й унизу. Дерева горіли.

Ейнсворт поставив двох місцевих пожежників чатувати зі шлангом, а третій в азбестовому костюмі влаштувався поруч із лебідкою на випадок, як на начальника щось упаде.

Він розчистив східці до підвалу, що тепер стояли просто неба, і спустився в хитросплетіння почорнілих брусів. Лишатися там він міг усього по кілька хвилин. Зробив вісім ходок.

Усі його зусилля окупилися єдиним розплющеним і розірваним шматком металу, якому він, проте, дуже зрадів.

Із розпашілим обличчям і мокрий від поту, Ейнсворт видерся зі свого азбестового строю й присів на підніжок пожежного автомобіля, накинувши на плечі плащ пожежника-рятувальника.

Він виклав на землю шматок металу й здув із нього попіл.

– Динаміт, – сказав він Ґрему. – Поглянь сюди, бачиш на металі візерунок у формі папороті? Ця штука за розміром підхожа до скрині чи бокса для інструментів. Певно, так і є. Динаміт лежав у боксі. І вибухнув він не в підвалі. Як на мене, радше на першому поверсі. Бачиш, он там дерево перерізало, коли в стовбур влучила мармурова стільниця? Її відкинуло вбік. Динаміт зберігався в чомусь такому, що вогонь до нього не одразу дістався.