На неї вже чекала охоронниця.

— Докторе Айлс?

— Так.

— Ви зробили запит на кімнату для допитів?

— Мені треба поговорити з ув’язненою наодинці.

— За вами все одно наглядатимуть, ви це знаєте?

— Головне, аби зміст розмови лишався приватним.

— У цій кімнаті ув’язнені зустрічаються з адвокатами, тож приватність вам гарантована.

Охоронниця провела Мору через загальну кімнату для зустрічей і далі коридором. Тоді відімкнула двері й махнула їй рукою.

— Ми зараз її приведемо. Сідайте.

Мора увійшла до кімнати, де стояв стіл та два стільці. Сіла обличчям до дверей. Вікно з плексигласу виходило в коридор, із протилежних кутків кімнати дивилися дві камери спостереження. Попри те, що в кімнаті був кондиціонер, поки вона чекала, долоні в неї спітніли. Мора підняла погляд і злякалася, побачивши, що крізь вікно на неї дивляться темні, невиразні очі Амальтеї.

Охоронниця завела Амальтею до кімнати, посадила на стілець.

— Вона сьогодні неговірка. Не знаю, чи скаже вам узагалі хоч слово, та вже як є.

Вона присіла та пристібнула Амальтею за гомілку до ніжки столу.

— Це правда так необхідно? — запитала Мора.

— Такі правила, для вашої ж безпеки. — Охоронниця випросталася. — Як закінчите, натисніть цю кнопку на інтеркомі і ми по неї прийдемо. — Вона поплескала Амальтею по плечу. — Поговори з цією жінкою, добре, люба? Вона приїхала здалеку, аби тільки побачити тебе.

Самим поглядом охоронниця побажала Морі удачі й вийшла, замкнувши за собою двері.

Минула мить.

— Я приїздила до вас минулого тижня, — сказала Мора. — Пам’ятаєте?

Амальтея зіщулилася на стільці, не піднімаючи очей від столу.