— Просто скажіть правду.

— Подивися на мене. А тоді в дзеркало. Ось твоя правда.

— Я не впізнаю в собі нічого від вас.

— Але я впізнаю себе в тобі.

Мора засміялася, дивуючись, що досі на це здатна.

— Не знаю, чого я прийшла. Тільки час змарнувала.

Вона відсунула стільця й почала підводитися.

— Тобі подобається працювати з мертвими, Моро?

Заскочена цим питанням, Мора завмерла на півдорозі.

— Ти ж саме цим займаєшся, так? — спитала Амальтея. — Ти їх розкриваєш. Дістаєш органи. Розрізаєш серця. Для чого ти це робиш?

— Цього вимагає моя робота.

— А чому ти обрала таку роботу?

— Я прийшла не про себе говорити.

— Саме так, це все про тебе. Про те, хто ти насправді.

Мора повільно опустилася назад на сидіння.

— То, може, просто скажете мені?

— Ти розкриваєш животи. Умочуєш руки в їхню кров. Чому ти вважаєш, що ми з тобою різні? — Жінка спроквола все наближалася, і Мора раптом налякано усвідомила, що Амальтея зовсім близько. — Подивися в дзеркало — і побачиш мене.

— Ми люди зовсім різних видів.

— Якщо ти так хочеш у це вірити, хто я така, щоб тебе переконувати? — Амальтея незмигно дивилася на Мору. — Завжди лишається ДНК.