— Ви дещо мені сказали, як я вже йшла. Ви сказали: «Тепер ти теж помреш». Що ви мали на увазі?
Тиша.
— То було попередження, так? Ви хотіли, аби я вас облишила. Аби не копалася у вашому минулому.
І знову тиша.
— Ніхто нас не підслуховує, Амальтеє. Тут тільки ви та я. — Мора поклала руки на стіл, показуючи, що не має ані диктофона, ані записника. — Я не з поліції. Я не прокурор. Ви можете сказати мені що завгодно, і це більше ніхто не почує. — Вона нахилилася ближче, тихо промовила: — Я знаю, що ви розумієте кожне моє слово. То гляньте на мене, чорт забирай. Годі з мене цих ігор.
Хоча Амальтея не підняла голови, Мора не пропустила того, як раптово напружилися її руки, як смикнулися м’язи. «То вона слухає, добре. Хоче почути, що я скажу їй далі».
— То була погроза, чи не так? Коли ви сказали мені, що я помру, то мали на увазі, що я маю триматися подалі або ж закінчу так, як Анна. Я думала, що то просто белькотіння ненормальної, але це було серйозно. Ви його захищаєте, так? Захищаєте Звіра.
Голова Амальтеї повільно піднялася. Темні очі зміряли її таким порожнім, таким холодним поглядом, що Мора мимоволі відсторонилася, відчула мурашки по шкірі.
— Ми знаємо про нього, — сказала Мора. — Про вас обох.
— Що ви знаєте?
Мора не чекала, що вона заговорить. То був такий тихий шепіт, що вона навіть не була певна, чи дійсно його почула. Вона глитнула і глибоко вдихнула, приголомшена чорною пусткою цих очей. Там не було безумства — сама лиш порожнеча.
— Ви така ж нормальна, як і я, — сказала Мора. — Але нікому не можете цього розповісти. Набагато простіше ховатися за маскою шизофренічки. Простіше розігрувати із себе ненормальну, бо люди не чіпають тих, хто несповна розуму. Не завдають собі клопоту допитувати вас, не копають глибше, бо вважають, що все це — усе одно марення. А тепер вам навіть ліків не дають, бо ж ви так уміло підробляєте побічні ефекти. — Вона змусила себе глибше вдивитися в цю прірву. — Вони не знають, що Звір існує. Але ви знаєте. І знаєте, де він.
Амальтея сиділа нерухомо, але в її обличчі з’явилася напруга. Вуста стиснулися, м’язи на шиї натягнулися, мов мотузки.
— То був єдиний вихід, правда? Удати із себе безумну. Докази не можна було оскаржити — кров на ломі, крадені гаманці. Але якщо переконати їх у своєму безумстві, можна обійтися без подальших допитів. Може, вони не дізнаються про інших жертв, тих жінок, яких ви вбили у Флориді та Вірджинії. У Техасі й Арканзасі. Штатах, де є смертна кара. — Мора схилилася до неї ближче. — Чому б вам просто не видати його, Амальтеє? Зрештою, він же дозволив